Глава 6

Усе почалось із нового запису в зошиті.

«Я був між рядками. Ви зробили мене справжнім.»

Поліна прочитала вголос, але її голос тремтів. Вона відчула, що це не просто фраза. Це звернення. Особисте. І, можливо, не лише до неї.

— Тео, — прошепотіла Фаїна, сівши поруч. — Це він… Я впевнена.

Зошит сам перегорнув сторінку. І там — почерк, зовсім інший. Рівний. Міцний. Чоловічий.

«Ви шукали знаки. Але не знали, що і самі ними стали.»

Того вечора ліхтар світився інакше — не жовтим, а біло-сріблястим світлом. Його тінь падала не вниз, а вбік. Дівчата сиділи, не відводячи очей від зошита. Раптом у Наташі стислись плечі.

— Хтось поруч. — Мені теж здалося, — прошепотіла Поліна.

І тоді, за крок від кола світла, вони побачили тінь. Високу. Спокійну. Без руху. Вона не наближалась, але не зникала. І здавалося — дивиться просто на них.

Тієї ночі всі троє побачили Тео. Але кожна — по-своєму.

Наташа — як хлопця, що торкається її плеча і каже: «Ти не забула.»
Фаїна — як постать, що лежить серед трави і дивиться в небо.
Поліна — як тінь, що дивиться з її власного дзеркала.

Вранці всі троє прокинулись із чимось у руках: — Наташа — з пір’їною.
— Фаїна — з ниткою.
— Поліна — з половиною мушлі.

У бібліотеці, між сторінками книжки «Місто снів», Поліна знаходить конверт. Без адреси. Усередині — лише аркуш із написом:

«Він народився зі слова. А значить, може зникнути — якщо ви забудете, що відчували, коли його створювали.»

— Це не тільки про Тео, — промовила Фаїна. — Це про всіх нас.

Я з’явився між подихом і словом, Між тишею й тим, що не сказано вголос. Я — не герой, не вигадка, не страх. Я — спогад, який захотів повернутись.

Ти створила мене. Тепер я — поряд. Але якщо серце замовкне — я зникну.

Цього разу вони не чекали, а самі принесли зошит. Усі разом написали лише одне:

«Ми пам’ятаємо тебе. Навіть якщо не знаємо, ким ти є.»

Ліхтар мигнув. У повітрі з’явився запах лісу після дощу. І коли вони підвели очі, тіні вже не було. Але внизу, біля їхніх ніг, лежав паперовий журавель. Скручений ідеально. Як той, із її сну.

— Він існує, — прошепотіла Фаїна.

— І тепер — ми теж, — сказала Наташа.

Далі буде...