Глава 5

Того вечора повітря було важким. Місто ніби затамувало подих. Над дахами зависли хмари, але дощу не було. Поліна, Наташа й Фаїна прийшли під ліхтар без жодного слова. Кожна щось відчувала — і цього разу не хотіла бути першою, хто скаже.

На лавці, наче хтось поклав щойно, лежав зошит. Старий. Вицвілий. Шкіряна обкладинка була подряпана, краї сторінок — трохи вологі.

— Це не наш, — одразу прошепотіла Поліна. — Але схожий… — Фаїна провела пальцем по палітурці.

Наташа вже розгорнула його. І в першому рядку побачила:

«Слова — це ключі. Вони відкривають більше, ніж двері. Вони відкривають спогади.»

Сторінки були заповнені почерком — знайомим і водночас зовсім чужим. Там були роздуми про страх, про тишу, про світло в темряві. Деякі речення зливались із тими, які вже писали дівчата у свої щоденники.

"Я відчуваю її думки ще до того, як вона їх напише. Між рядками — тиша, яка звучить сильніше за слова."

Фаїна поклала руку на зошит.

— Це… наче він про нас. Але ми цього не писали. — А може, ще напишемо, — тихо додала Наташа. — Або вже написали. Колись.

Наступні дні були дивними. Дівчата помічали речі, яких раніше не було. Фрази зі зошита з’являлись на стінах школи, у шкільних підручниках, навіть на листках дерев. Один з малюнків у підручнику змінився — тепер у ньому була дівчина з такими ж очима, як у Поліни.

Вони почали плутатися: що було насправді, а що — лише в зошиті? І хто писав ці сторінки? Хтось, хто знав їх дуже добре. Занадто добре.

Під ліхтарем знову чекала записка. Але цього разу вона була схована не в очевидному місці. Її знайшла Наташа — під лавкою, притиснуту камінцем.

"Ті, хто бачать знаки, — не випадкові. Ви — частина історії, яка вже була. І яка ще буде."

— Це щоденник часу? — спитала Фаїна. — Або дзеркало, — додала Поліна.

Є речі, які не мають часу — Вони живуть між “було” і “буде”. Ми — нитки в одній великій тканині, Яку не побачити знизу.

Записуй. Читай. Повертайся. Бо все, що справжнє, — звучить знову.

На останній сторінці зошита було тільки одне речення:

"Ви знайшли мене. Тепер — знайдіть себе."

І коли вони перегорнули її — там була приклеєна фотографія. Троє дівчат під ліхтарем. Але це були не вони. У них були інші зачіски. Інші риси. Інший час. Але щось у погляді було… їхнє.

Фаїна торкнулась зображення:

— Це колись уже було.

Поліна стисла зошит:

— І знову буде.

Наташа подивилась на них обох

— А поки що — це наша історія.

Далі буде...