Глава 4

Поліна була мовчазною. Її слова завжди звучали чітко, але рідко. Вона не гралася в загадковість — просто світ у ній був глибший, ніж могла дозволити собі показати. Її друзі звикли до цього. Навіть полюбили її тишу. Але ніхто не знав, що за цією тишею ховалося море.

Колись, кілька років тому, вона втратила людину. Не смерть. Але щось не менш болюче — обіцянку, яку не змогла виконати. І з того часу вона перестала довіряти власним словам.

У Поліни була звичка: перед сном вона пускала воду у ванній, тільки щоб чути, як вона капає. Вода її заспокоювала. Не тому, що вона була спокійна — а тому, що нагадувала: навіть коли щось ллється — не все зникає. Частина залишається. В пам’яті. В серці.

Уві сні вона часто бачила море. І не просто море, а себе — на краю скелі, де під ногами шумить безкрайня синява. У снах море не лякало. Навпаки — тягнуло. Іноді здавалося, що хтось там, у воді, чекає на неї.

Одного разу вона прокинулася вночі — і на вікні побачила слід. Краплі води. Хоча за вікном була суха ніч.

У її серці жила історія. Один хлопець — сусід по дачі. Вони дружили все дитинство. Він боявся води, а вона його вчила плавати. І коли він поїхав, вона пообіцяла написати. Але не написала. А коли дізналася, що його родина назавжди переїхала — було пізно. Відтоді вона не дозволяла собі нових обіцянок. Бо боялася знову зламати.

Цього літа сни стали реальнішими. В одному з них вона побачила лист — на її ім’я. У ньому було тільки кілька рядків:

"Ти ще пам’ятаєш. І це — вже більше, ніж думаєш."

У парку, біля ліхтаря, вони знайшли нову записку:

"Сльози — це не слабкість. Це море, що живе всередині."

Ніхто нічого не сказав. Але Наташа стисла її руку. Фаїна просто залишила квітку на лавці. І цього було достатньо.

Є море, яке не видно, Є біль, що мовчить роками. Та серце, що не забуло — Пам’ятає навіть хвилі самі.

Обіцянка — не зникла. Вона просто чекала час. І коли вода знов покличе — Ти знатимеш, куди йти.

У новому сні Поліна стояла не сама. Поруч був хлопець. Його риси були знайомі — занадто знайомі. Він мовчки тримав мушлю. І простягав її їй. Вона приклала мушлю до вуха — і почула:

— Я теж пам’ятаю.

Коли вона прокинулась, мушлі не було. Але на підлозі лежала крапля. Солона, як море.