Глава 2

Сни приходили м’яко, як літній дощ. Без грому, без попереджень. Просто одного вечора Наташа заснула — і опинилася в тій самій кімнаті з книгами без назв. Але тепер книги були розкриті. І кожна — з її почерком. А хтось у кутку шепотів її ім’я:

— Наташа…

Вона прокинулася, вся в потом, з серцем, яке билося так гучно, що здавалося — розбудить увесь дім. За вікном вітер хилив дерева, і в його шумі вона знову почула:

— Наташа…

Вона не сказала про це Фаїні й Поліні. Ще ні. Але мурашки вже не просто ходили по шкірі — вони жили в ній. Кожного разу, як вона чула своє ім’я уві сні, щось прокидалося всередині.

Наступного вечора вона прийшла першою. Сіла на лавку й слухала, як вітер грається листям. Ліхтар світився звично — трохи тремтяче, ніби дихав.

Фаїна прийшла із блокнотом, як завжди. Поліна — з термосом чаю.

— Ви не чуєте?.. — запитала Наташа обережно. — Що саме? — Поліна насторожилась. — Як вітер говорить… Іноді здається, що він щось каже. Прямо на ім’я… — Може, це просто вітер, — знизала плечима Фаїна. Але потім додала: — А може, і не просто.

Вони знову знайшли записку. Прикріплену до стовбура ліхтаря:

"Знати — не страшно. Страшно — не чути."

— Це мені, — прошепотіла Наташа. — Мені й було страшно чути. Але я почала. І тепер боюсь не слухати.

Шепоче ніч тобі на ім’я — Ім’я твоє не випадкове. Візьми той звук, як свій маяк, І йди, не слухай слово чуже.

Бо голос твій — не тихий шепіт, А світло, що крізь тишу йде. Ти чуєш вітер? То не вітер. Це той, хто кличе знов тебе.

Після тієї ночі сни стали інтенсивнішими. У кімнаті книг одна з книжок почала світитись. Вона намагалася прочитати її, але сторінки розсипались на слова. І всі вони повторювали одне:

Слухай. Шукай. Вір.

Удень вона ніби відчувала подих сну на собі. Фрази, які чула вночі, з’являлись у книжках у шкільній бібліотеці. А ще — на стінах міста. Маленькі графіті, які вона раніше не помічала: "Обрана не та, хто сильна. А та, хто чує."

Наташа почала вести свій власний зошит. Не такий, як Фаїнин. У ньому вона записувала всі слова, які чула у снах. Фрази, обірвані рядки. Імена, які з’являлися поруч із її ім’ям.

Одного разу вона прокинулася з чіткою фразою в голові:

"Коли шепіт стане голосом — двері відкриються."

І вона зрозуміла: це ще не просто сни. Це дороговказ. До чогось більшого. Можливо — до неї самої.

Повертаючись додому після чергового вечора біля ліхтаря, Наташа зупинилась біля автобусної зупинки. Там, на склі, хтось пальцем написав слова в запітнілому куточку:

Твій голос — ключ. Не замовкай.

Вона торкнулася напису й усміхнулась.

Бо більше не боялась чути.

Бо більше не боялась себе.

Далі буде...