Глава 1

Місто влітку завжди здавалося трохи порожнім. Школа мовчала, тротуари пекли, і навіть дерева в парку ніби дрімали. Для більшості підлітків це було звичайне літо після дев'ятого класу — канікули, TikTok, сонце, кавуни. Але не для них.

Наташа, Фаїна і Поліна відчували щось не так. Не те щоб усе було погано — навпаки, все було як завжди. І саме це й тривожило найбільше. Наче щось мало змінитись, але ще не вирішило, коли саме.

Їхні вечори були схожі один на одного: зустрічі в «тихому парку», як вони його називали, сидіння на лавці біля забутої бібліотеки, розмови про "а що, якби…" і обов’язкове мовчання під кінець. Не нудне — а тихе, коли кожна занурена в себе, але всі разом.

— Нам треба знайти пригоди, — сказала якось Фаїна. — Інакше це літо так і не запам’ятається.

— І що ти пропонуєш? — скептично кинула Поліна. — Магазини зачиняються о восьмій. Гуляти ніде. Літо мертвих вулиць.

— У мене мурашки, — сказала Наташа, дивлячись на бетонний тротуар. Вона не пояснила більше — вони й так знали, що це значить.

Того ж вечора вони пішли далі, ніж зазвичай — до околиці. Там, де стояв старий ліхтар. Той самий, який тремтів, мов дихав. І де була записка.

"Ти — не випадкова. Тебе обрано. Історія починається. Вір — і йди."

Наташа давно не могла позбутись одного сну. Там вона стояла в кімнаті, повній книг без назв, і кожна з них дихала. Сторінки ворушились, як крила, і щось шепотіло їй прямо в серце: "Твоя історія ще не написана."

Ніхто не знав, що вона веде щоденник. Не про себе — а про всіх навколо. Вона записувала деталі: хто як сміється, які слова повторює, які речі забуває. Бо Наташа вірила: з цих дрібниць і складається правда.

Фаїна нещодавно втратила бабусю. Та була єдиною, хто слухав її сни. Хто вірив, що сни — це більше, ніж просто хаос мозку. Після смерті бабусі їй почали снитися напівпрозорі дороги, які ведуть у ліс. Вона йшла ними — і завжди прокидалася .

Вона мріяла знайти щось більше. Доказ, що Всесвіт — не випадковість. І та записка стала першим знаком.

Поліна ніколи не говорила, що батьки на межі розлучення. Що вечорами в квартирі лунають стіни, бо хтось мовчить надто голосно. Вона ховалась у книжках, де герої тікали в чарівні світи. І коли вони знайшли ліхтар, вона не здивувалась. У кожній книжці, яку вона читала, саме так усе й починалось.

Вони повернулись наступного вечора. І ще одного. Ліхтар світівся завжди однаково — ніби чекав. Записка зникла, але під лавкою лежала інша:

"Магія — не трюк. Це коли ті, хто шукає, нарешті бачать."

І знову — мурашки. Але не від страху.

Фаїна дістала з рюкзака блокнот: — Я почну записувати. Все, що відбувається. Навіть найменше. — Це як експедиція? — запитала Наташа. — Це як пригода, — уточнила Поліна. — Але зі змістом.

І вони вирішили: цього літа вони не будуть чекати, поки щось станеться. Вони самі підуть назустріч. Навіть якщо не знають — чому саме їх обрали.

Три голоси — одна тиша, Три серця — одне світло, Хто шукає — не блукає, Навіть якщо темнота — звідси.

Ви не вигадані. Ви — ключ. Історія вже всередині вас.

Із того вечора місто стало трохи іншим. Кожен крок, кожна тінь, кожен шепіт — здавався частиною великої гри.

Літо почалося. І воно вже точно буде незабутнім.

Далі буде...