Пролог

Вони ніколи не вірили в магію. До того вечора, коли Наташа сказала: — У мене мурашки.

Фаїна посміхнулась: — То добре. Мурашки не обманюють.

А Поліна тільки опустила очі. Бо давно знала: іноді тіло говорить гучніше, ніж голос.

Вони стояли під старим ліхтарем, що тремтів у вітрі, наче зараз запише їхню історію. Він стояв біля покинутого будинку.

— Це місце — якось дивно пахне, — прошепотіла Фаїна. — Як книжки з дитинства і дощ, якого ще нема. — І... трохи страхом, — додала Наташа. — Але не тим, який хочеться втекти. А тим, після якого щось народжується.

Поліна мовчала. Але їй пригадалась одна фраза з книжки: "Магія починається там, де серце дрижить, але не тікає."

І тоді вони побачили це. На стовбурі ліхтаря — нова записка. Свіжий папір, акуратно прикріплений до іржавого металу. Наташа обережно зняла її й прочитала вголос:

"Ти — не випадкова. Тебе обрано. Історія починається. Вір — і йди."

Вітер хитнув лампу. Мурашки пішли знову — по спинах, по шиї, по зап'ястях. Фаїна витягла телефон, увімкнула ліхтарик, але світло здалося надто штучним у цій магії.

— Що це за дурня? — Поліна нарешті заговорила. — Це хтось жартує з нас. — Але чому саме з нас? — прошепотіла Наташа. — Може, це — шанс.

Того вечора вони не знали, що це лише перший лист. І що за ним буде ще десятки — у книгах, у кишенях курток, на звороті квитків у кіно. Хтось грав із ними в гру — або запрошував у пригоду.

Коли тіло дрижить — не бійся, То правда стукає в шкіру. Коли ніч говорить із вітром — Слухай серцем, без міри.

Ти не втратиш себе у темряві, Якщо згадаєш, хто є твій вогонь. Не шукай у чужих словах істини — Вона живе в твоїй долоні.

І вони вирішили прийти знову. Наступного вечора. І потім ще. Бо мурашки не обманюють. І серце не мовчить, коли його час.

Далі буде...