Він

Переодягнувшись в спортивну форму, Антон вийшов на вечірню пробіжку. Така форма фізичного навантаження дозволяла не тільки провітрити мізки, відкинувши проблеми та робочі моменти важкого дня, а й тримала тіло в тонусі, знімаючи зайву напругу з м’язів після забігу.

Віддавшись цьому процесу повністю, чоловік одягнув навушники та включивши легку класичну музику, побіг по вже давно протоптаному маршруту, у невеличкому парку, що межував з будинком, де у Антона була квартира. Він не любив класику, але йому подобалося відчуття спокою та миру в середині, яке надавали окремі композиції, змінюючи роздратовані ритми в корі головного мозку на більш спокійні та врівноважені.

Свіже лютневе повітря, яке у вечірній прохолоді здавалося трохи колючим, музика та звичний ритм до якого адаптувалося тіло – все це приносило своєрідне задоволення та умиротворення, ставши постійною формулою антистресової терапії. Довго розслаблятися не прийшлося, бо за кілька хвилин телефон розірвався треллю вхідного дзвінка, витягуючи чоловіка з особливої медитації.

- Так, - прийнявши виклик, прорізав Антон голос, при цьому скинувши швидкість, аби легені не звернулися від подвійного навантаження.

- Я тебе колись вб’ю, - пролунало злісне по той бік, від Славіка – партнера по бізнесу, без жодного натяку на дружелюбність, забувши при цьому всі навички культури спілкування.

- І я тебе радий чути, - сказав та відкашлявся спортсмен, адже зрозумів, що навіть при скинутій швидкості на холодному повітрі не вийде поговорити.

- Ти чого Зарудній відмовив? – злісно запитав бізнес партнер, одним тільки прізвищем озвучивши основну причину свого дзвінка. - Зовсім з глузду з’їхав? – претензії не зменшувалися ні на мить. - Я вже все зробив: попередив відділ кадрів, домовився з нею та з чистою совістю полетів на конференцію… - без запинки тараторив далі, в надії виплеснути все, що він дума про витівку Кувалдіна. - Тобі треба було лише провести формальну співбесіду та потиснути дівчині руку, а ти мало того, що цього не зробив, ще й відмовився з нею зустрічатися!

- Видихни, - відповів Антон пропустивши повз вуха усі претензії Славіка, - в твоєму віці не можна так хвилюватися.

- Знущаєшся? – вишкірився друг в трубку, який був не таким старим, як древнім.

- Не без цього, - відповів Кувалдін спокійно та подивився на браслет, перевіряючи показники організму та дальність подоланої дистанції.

- Чого ти її відшив? – перепитав Слава вже спокійніше, адже до цього вже встиг скинути більшу частину своїх емоцій. - Вона – краща, - зауважив далі, криючи розмову аргументами, які, на його думку, мали залізобетонну силу. - Ти бачив показники її продажів?

- Вона жінка, - відповів Антон, озвучивши свій найвагоміший аргумент, хоча, без сумніву, ознайомившись із показниками продажів та з переліком компаній, з якими працювала дівчина, він був приємно вражений.

- Бронелоб! – почулося йому відразу у безпровідних навушниках разом з нервовим видихом друга, що по той бік слухавки вже не знав на якій козі під’їхати до Кувалдіна, аби переконати його в тому, що пані Зарудня повинна потрапити в команду та очолити відділ оптових закупівель та продажу. - Не думай, що якщо одного разу наступив на граблі, то весь час тільки вони тобі і будуть попадатися, - згадав минулі сердечні проблеми друга та своєю аналогією уколов Антона в саме серце, туди, де було найболючіше, адже від згадок любовного досвіду, який не давав йому й досі видихнути з полегшенням, генеральний директор провідного інтернет-магазину в країні, не допускав жінок у основний склад команди. - Вона – штикова лопата, - продовжив свою аналогію друг та по сумісництву партнер, - хоча ні, вона – мотоблок оновленої моделі: прогресивна, розумна, пре, як танк. Нам в компанію тільки такі й потрібні. Ти думаєш я просто так вгепав стільки часу на пошуки цього діаманту?

- Можеш забрати її до себе секретаркою, - спокійно, як удав, озвучив своє бачення Антон та продовжив крокувати визначеним маршрутом, минаючи лавочки та закохані парочки, що обіймалися та цілувалися сьогодні, як ніколи, часто, адже свято тому спонукало.

Колись і він був підлітком та бідним студентом, і так само затискав предмети своїх зітхань у подібних місцях, економлячи на всьому підряд. В ті часи, червона троянда та коробка шоколадних цукерок, як альтернатива походу в кафе чи до ресторану, робили дива та розтоплювали серця дівчаткам, а він, як представник сильної статі – користувався цим на повну. Але то все було давно, і, як то говорять: не правда. Тож, зараз Антон лише кидав недбалий погляд на закоханих підлітків, проходячи повз, без зайвої думки.

- Своєю впертістю ти перешкоджаєш розвитку і мого бізнесу, ти забув, що маю тридцять відсотків акцій?

- Ти не даєш мені цього забути, - видихнув Кувалдін, наповнюючи повітря поруч, паром.

- Ти що, бігаєш? – в здивованому зацікавлені перепитав Славік, який тільки-но піймав щось не те в голосі Антона.

- Так.

- Чого відразу не сказав? – дружня претензія звучала з нотами провини.

- А ти мені дав? – відповів той питанням на питання. – Все, - вже потягнувся до навушника, аби спритно розірвати з’єднання між ними, - давай пізніше.

- Добре, - не сперечався Славік, розуміючи, що основну виховну роботу він вже провів та викричався, аби йому стало легше. - Чекатиму на твій дзвінок, - додав він слідом і не чекаючи поки Антон скине виклик, поклав слухавку.

За секунду в навушниках заграла знайома спокійна мелодія, від чого Кувалдін навіть посміхнувся задоволено. Легкий сніжок кружляв навколо, ліниво спускаючись на землю, а на ледь припорошеному тротуарі залишалися відбитки від кросівок, що вели далеко вперед: поміж деревами та кущами, що росли в цьому парку. Саме туди прямував Антон – вперед та без зайвої думки, відключившись від світу та його подразників.

Крок, другий і впевнений ритм направляв його на зустріч неочікуваному, адже все що сталося пізніше було, як сніг на голову. А точніше не сніг, а дівчина, що з’явилася невідомо звідки та своєю вагою та траєкторією польоту, знесла чоловіка з ніг, майстерно приземлившись на нього, ніби на матрац.