Епілог

На центральній площі міста у побудованому після страшного вибуху декоративному трирівневому фонтані весело бавилась дітвора під любляче лепетання їхніх спостережливих матерів. Рясною смарагдовою травою пробирались крихітні твердокрилі сонечка, зовсім на трішки випурхуючи до неба і в той же час падаючи в листя.

На відновлених пофарбованих лавках відпочивали й молоді, й старі, живлячись квітчастим травневим днем. Нехтуючи жвавими прогулянками, деякі городяни насолоджувались вишуканими стравами та випічкою у кафе, що відшліфували своє меню згідно пори року. В одному з таких кафе чоловік за вікном роздивлявся перехожих, що неспішно крокували вечірньою вулицею, яка по літньому до них загравала, роздмухуючи на обличчя золото.

Театрально-романтична естетика закладу розслабляла насуплені брови та примружені очі слідчого. Він чекав на супутницю, з якою мав зустрітись по обіді, але за браком вільного часу й збільшенню кількості термінових справ рандеву довелось скасувати та перенести на пізніше.

— Запізнюєшся, — зацокав пальцем по циферблату наручного годинника чоловік, коли тендітна дівчина, махнувши каштановим волоссям й безневинно всміхнувшись, присіла напроти.

— На дві хвилини?? — перепитала вона, дивуючись примхливості Олексія.

— Ого! Аж дві! — вигукнув головний слідчий, перерахувавши коливання довгої стрілки до секунди.

— Ну, знаєш, — закинула голову Мирослава, — коли безслідно зникає мер міста, то робота в мерії з тимчасовим виконавцем обов’язків міського голови перетворюється на справжнє пекло. Хочеш завітати та подивитись на власні очі?

— Е, ні, дякую, — відступив він, наперед здогадавшись, як їй тяжко. — Мені вистачає галасу у відділку.

— Копитовський на вуха всіх підняв?

Міра все забувала розпитати, як відреагував начальник поліції на зникнення друга.

— М’яко кажучи, — хмикнув слідчий, спираючись ліктями на дубовий стіл. — Але, здається, цим тепер ще й СБУ займається, а там всі ж відомості засекречено. А про мене – хай шукають. Цікаво, що накопають. Може, котячу шерсть?

Чоловік делікатно підморгнув, чим насторожив Міру. Вона розглядала сусідні столики, щоб, не дай Боже, їхні розмови не залетіли в допитливі вушка.

— Олексію!

— Та годі тобі! Хто тут слухає, — фиркнув слідчий.

Олексій виглядав дуже добре. Посмішка не сходила з його обличчя, розслаблена поза свідчила, що чоловік контролює ситуацію й нічого погано статись апріорі не може. Він роздавав хвилі заспокоєння, як вай-фай, і Мирослава відчувала себе, як ніколи, у повній безпеці.

— Чого ти так шкіришся? — запитала вона, споглядаючи за білими, мов з реклами, зубами слідчого.

— Нічого, — забігали його очі, намагаючись не видати хазяїна. — Просто ми стільки всього пережили, аж не віриться.

— Ага, — погодилась дівчина, щоночі переглядаючи останній рік прискореною плівкою.

— Першою твоєю доброю справою було спасіння котика, а тепер, — Олексій розвів руками, і з грудей прогуркотіло:

— Ого-го-го! Рятуєш місто!

— Тихше, — молила Міра. — На нас скоса дивляться.

— То зачаклуй їх, в чому проблема, —  влаштувавши підборіддя на зігнутій руці, запропонував він.

— Проблема в тому, що ти як був телепнем, так ним і залишився!

Міра прудко розворушила його ідеально завернуте набік волосся. Тепер воно обрубаними прядками звисало до вік.

— Щиро дякую, — саркастично підвів Олексій, поправляючи зачіску під чарівне дівоче хіхікання.

— Можна прийняти ваше замовлення? — офіціант, що неочікувано винирнув наче з-під землі, схилився над столиком, вказуючи на нерозкриті на меню.

— Дві окати яєчні та два стейки з гарніром з горошкового пюре, — випередила слідчого дівчина, що збирався попрохати дати їм ще десять хвилин. — Та два еспресо з чотирма стікерами сахару на одного.

Послужливий хлопець забрав меню, поспішаючи виконати замовлення.

— Ти ба. Завчила мої вподобання, — Олексій витріщався на дівчину й не вірив своїм вухам. — Я вражений.

— Що ж тут важкого? — фиркнула Міра, заламуючи пальці на руках.

— Зізнайся, що випитувала у рун, — все не міг змиритись з точним замовленням чоловік.

— Аж ніяк. Мені не потрібні руни, аби бути в курсі твої жахливих вподобань.

— Бла-бла-бла, — перекривляв її Олексій, за що вона щипнула його за передпліччя. — Ай! До речі, сьогодні зранку патрулював вулиці і проїхав повз хатину діда.

— І? — застигла Міра.

— Досі хата має нежитловий вигляд.

— Дивина, — гучно видихнула дівчина. — Я ось що пригадала. Дід наголошував, що руни мають відкритись перед зникненням. Проте, бач, гарненькі виблискують й нікуди не збираються.

Чорні деревинки з золотавим різьбленням гармонійно злились з маленькою долонькою.

— Та забудь, той дід багато чого дурного молов, — відмахнувся слідчий, закриваючи руни від відвідувачів кафе.