Епілог

ЕПІЛОГ

На центральній площі міста у побудованому після страшного вибуху декоративному трирівневому фонтані весело бавилась дітвора під любляче лепетання їхніх спостережливих матерів. Рясною смарагдовою травою пробирались крихітні твердокрилі сонечка, зовсім на трішки випурхуючи до неба і в той же час падаючи в листя. На відновлених пофарбованих лавках відпочивали й молоді, й старі, живлячись квітчастим травневим днем. Нехтуючи жвавими прогулянками, деякі городяни насолоджувались вишуканими стравами та випічкою у кафе, що відшліфували своє меню згідно пори року. В одному з таких кафе чоловік за вікном роздивлявся перехожих, що неспішно крокували вечірньою вулицею, яка по літньому до них загравала, роздмухуючи на обличчя золото.

Театрально-романтична естетика закладу розслабляла насуплені брови та примружені очі слідчого. Він чекав на супутницю, з якою мав зустрітись по обіді, але за браком вільного часу й збільшенню кількості термінових справ рандеву довелось скасувати та перенести на пізніше.

- Запізнюєшся, - зацокав пальцем по циферблату наручного годинника чоловік, коли тендітна дівчина, махнувши каштановим волоссям й безневинно всміхнувшись, присіла напроти.

- На дві хвилини?? – перепитала вона, дивуючись примхливості Олексія.

- Ого! Аж дві! – вигукнув головний слідчий, перерахувавши коливання довгої стрілки до секунди.

- Ну, знаєш, - закинула голову Мирослава, - коли безслідно зникає мер міста, то робота в мерії з тимчасовим виконавцем обов’язків міського голови перетворюється на справжнє пекло. Хочеш завітати та подивитись на власні очі?

- Е, ні, дякую, - відступив він, наперед здогадавшись, як їй тяжко. - Мені вистачає галасу у відділку.

- Копитовський на вуха всіх підняв?

Міра все забувала розпитати, як відреагував начальник поліції на зникнення друга.

- М’яко кажучи, - хмикнув слідчий, спираючись ліктями на дубовий стіл. - Але, здається, цим тепер ще й СБУ займається, а там всі ж відомості засекречено. А про мене – хай шукають. Цікаво, що накопають. Може, котячу шерсть?

Чоловік делікатно підморгнув, чим насторожив Міру. Вона розглядала сусідні столики, щоб, не дай Боже, їхні розмови не залетіли в допитливі вушка.

- Олексію!

- Та годі тобі! Хто тут слухає, - фиркнув слідчий.

Олексій виглядав дуже добре. Посмішка не сходила з його обличчя, розслаблена поза свідчила, що чоловік контролює ситуацію й нічого погано статись апріорі не може. Він роздавав хвилі заспокоєння, як вай-фай, і Мирослава відчувала себе, як ніколи, у повній безпеці.

- Чого ти так шкіришся? – запитала вона, споглядаючи за білими, мов з реклами, зубами слідчого.

- Нічого, - забігали його очі, намагаючись не видати хазяїна. - Просто ми стільки всього пережили, аж не віриться.

- Ага, - погодилась дівчина, щоночі переглядаючи останній рік прискореною плівкою.

- Першою твоєю доброю справою було спасіння котика, а тепер, - Олексій розвів руками, і з грудей прогуркотіло:

- Ого-го-го! Рятуєш місто!

- Тихше, - молила Міра. - На нас скоса дивляться.

- То зачаклуй їх, в чому проблема, -  влаштувавши підборіддя на зігнутій руці, запропонував він.

- Проблема в тому, що ти як був телепнем, так ним і залишився!

Міра прудко розворушила його ідеально завернуте набік волосся. Тепер воно обрубаними прядками звисало до вік.

- Щиро дякую, - саркастично підвів Олексій, поправляючи зачіску під чарівне дівоче хіхікання.

- Можна прийняти ваше замовлення? – офіціант, що неочікувано винирнув наче з-під землі, схилився над столиком, вказуючи на нерозкриті на меню.

- Дві окати яєчні та два стейки з гарніром з горошкового пюре, - випередила слідчого дівчина, що збирався попрохати дати їм ще десять хвилин. – Та два еспресо з чотирма стікерами сахару на одного.

Послужливий хлопець забрав меню, поспішаючи виконати замовлення.

- Ти ба. Завчила мої вподобання, – Олексій витріщався на дівчину й не вірив своїм вухам. - Я вражений.

- Що ж тут важкого? – фиркнула Міра, заламуючи пальці на руках.

- Зізнайся, що випитувала у рун, - все не міг змиритись з точним замовленням чоловік.

- Аж ніяк. Мені не потрібні руни, аби бути в курсі твої жахливих вподобань.

- Бла-бла-бла, - перекривляв її Олексій, за що вона щипнула його за передпліччя. – Ай! До речі, сьогодні зранку патрулював вулиці і проїхав повз хатину діда.

- І? – застигла Міра.

- Досі хата має нежитловий вигляд.

- Дивина, - гучно видихнула дівчина. - Я ось що пригадала. Дід наголошував, що руни мають відкритись перед зникненням. Проте, бач, гарненькі виблискують й нікуди не збираються.

Чорні деревинки з золотавим різьбленням гармонійно злились з маленькою долонькою.

- Та забудь, той дід багато чого дурного молов, - відмахнувся слідчий, закриваючи руни від відвідувачів кафе.