Глава 21

ГЛАВА 21

На покинутий майданчик, на якому навалом звалились на бік поломані, безколісні, поржавілі комбайни, ніч накинула своє зоряне, пом’яте рідкими сірими хмарами-пасмами, простирадло. Поодинокі ліхтарі, які де-не-де повиростали з-під волокнистої огорожі, відвернули свої голови від кладовища робочих машин, що давно відгарчали самобутню працьовиту мелодію, оскільки не бажали ставати глядачами чергової кривавої вистави.

Мірі ледь вдалось розплющити очі. Першим прийшло відчуття дзвенькоту у вухах. Воно пробивало перетинки й робило звуки максимально віддаленими. Спущена додолу голова норовила впасти ще нижче, бо здавалось, що на шию намотали товстелезний ланцюг та до мозолів на руках тягли його до землі. Невимовна слабкість охопила її тіло, а зір не фокусувався.

Коли дівчина почала більш-менш розбирати зазубрені криві лінії оточуючих машин, минуло близько двадцяти хвилин. Ні ноги, ні руки не слухались, тому рухати ними було непосильним завданням, як би Мирослава не старалась. До того ж утягнутість зап’ясть вказувала на те, що їх щільно обвила туга кошлата мотузка. Дівчина сиділа на сухій землі, спиною впершись в масивний бампер авто. Добряче напружившись, аби підняти голову, вона розгледіла два силуети, що схилились над скам’янілим тілом.

Згорблені мікмаки, на плечах та лопатках яких місяць масно наляпав сирною глазур’ю, скалячись, жадібно облизували пальці. Худіше чудовисько тужилось опуститись нижче, вгризаючись в плоть, проте йому не дозволяв великий монстр, з риком та гавкотом хапаючи того за загривок й штурхаючи геть від здобичі. На витоптаній стежці розпластався чоловік, грудна клітина якого лише розхитувалась від натиску мікмака, а так залишалась кам’яною. Виходить, він мертвий. І це стало чітко зрозуміло, коли дівчина роздивилась, що саме виробляють чудовиська.

З тріснутого, розбитого черепа шматок за шматком довгими пазурами вони діставали звивини, злизуючи з-під нігтя останні зачеплені часточки, які спрагло розсмоктували шорстким язиком. Міра нестямно закричала, але з рота не вирвалось ані звуку. Вуста навіть не змогли розімкнутись, а кінцівки заціпеніло відмовлялись підкорятись бажанню хазяйки втекти та сховатись. Мікмак паралізував її. Бувала рішучість щодо знищення монстрів власноруч розвіялась як попіл на вітрі, адже як вона могла тільки подумати, що маленькій недосвідченій та слабкій дівчині вистачить духу й мужності протистояти величезним надсильним фантастичним істотам зі звірячим апетитом.

Поки кожна клітинка Мирослави безголосо волала від жаху, монстри до останньої краплі вишкрябували мозкову тканину. Вона дивилась в усі очі на звану вечерю ненажерливих чудовиськ, свідком якої воліла б ніколи не стати. У скляному погляді, викривленому носі, порваному брендовому одязі та дорогих черевиках бездиханного тіла дівчина впізнала директора комбінату Романа Зарильского. Догрався чоловік, козлячою настирністю випробовуючи терплячість головного мікмака.

Десь у підсвідомості маячило, що на десерт у монстрів сьогодні особлива страва – заступниця мера. І ось-ось час солодкого настане. Міра навіть незчується, як життя покине її. Корити себе за те, що позбавила себе захисту рун, було марно. А от за те, що не нащупала справжню сутність чудовиська у виправленій поставі, нескінченній спокійності, двозначних розмовах начальника – саме час. Його безмежна довіра та люб’язність застелили розум, заважаючи сприймати істину. Зустріч з дилером – не показник наркотичної залежності мера, а спеціально спланований захід, щоб безперешкодно погодувати молодого мікмака. І вони з Олексієм були за крок від грішного чудовиська-чаклуна. Думка про слідчого змусила швидкоплинною течією политися гарячим передсмертним сльозам.

Гидке чавкання припинилось. Менший монстр принюхався і різко наскочив на Міру, притуляючи морду до горла. Слизьким язиком він лизав пульсуючу артерію, руками затискуючи тулуб. Мирослава затряслась, подумки зачитавши тих молитов, яких зроду не знала. Коли страховиську остогидла тонка шия, він притулив людський ніс до щоки та став вести по всьому обличчі, нестерпно харкаючи. Дівчина замружилась. Носом вона ловила мерзенний запах сечі та нотки заспиртованої вишні. Слина з гострозубого рота стікала з її лоба та капала на джинси, викликаючи блювотний рефлекс. Аж раптом біля вуха клацнула смердюча паща.

- Сергію, ні, - зовсім поруч прошкрябав мікмак.

Зволожену шкіру дівчини защипав прохолодний вітерець, бо чудовисько шпарко відсахнулось і побігло до ще теплого тіла, встромляючи ікла в ключиці та осатаніло їх здираючи.

- Страшно? – хрипіло інше страховисько, що зоставалось сидіти біля Мирослави, насолоджуючись її переляком.

Вона досі не могла поворухнутись. Лишень очі бігали то праворуч, то ліворуч, слідкуючи за переміщенням чудовиськ. Розміри головного мікмака вражали: двометрова витягнута скошлачена фігура з налитими до скрипу м’язами з мінімальною кількістю жиру.

- Розумію, тобі незвично сприймати мене таким… - його могильний голос пробирав до кісток, а жовті зіниці й без мікмаківської отрути відбирав подих. - Тож я зроблю для тебе виняток, раз це остання наша зустріч.

Мікмак зігнувся вдвоє, бо з ним стали відбуватись метаморфози. Шкіра немов виверталась навиворіт, щелепа та ніс заглиблювались у череп, а хребет ніби виламувався. Здавалось, чудовиська обліпила агонія, так стогнала й вила істота. Та за секунду перед дівчиною розпрямився ідеальний, наче щойно з фотосесії, Шеремет, а завивання вщухли.

- Міро, - ніжний стриманий голос та обличчя належали Віталію Володимировичу, та під ним затаївся монстр.