Глава 20

— І коли це я перетворилась на фею? — обрушилась Мирослава, криво реагуючи на телефонне чудернацьке імення від слідчого.

— Нуууу, — занукав Олексій, кумедно схлипуючи носом, — а тоді, коли ти вперше начаклувала вибух.

— Так я не фея, — вона ненавиділа згадувати той біль, що завдала людям своєю необережністю. — Відьма.

— Ну, таке, — закотив очі чоловік й пройшов у вітальню. — Вічно навидумуєш якихось нісенітниць.

— Чому ти не у відділку, в тебе ж там купа справ? — пригадала дівчина, намагаючись викликати відчуття провини у слідчого.

— А ти чого прогулюєш? — тримав удар він.

— Я сказала, що захворіла, — махнула смартфоном, на якому щойно зникло побажання скорішого одужання від Шеремета та дружелюбна погроза від Олени, на яку неждано-негадано впали обов’язки секретаря. 

— Який збіг, — сплеснув Олексій. — Щойно відчитався, що провідую хворого.

Мунні заскочив на диван та, ніби чухаючись, став викручувати шию навколо стегна слідчого, що одним нехитрим рухом клацнув застібкою на його ошийнику та зняв його.

— Ти що наробив! — розгнівалась Мирослава, вириваючи гладкий ремінець, який чоловік уперто не віддавав. — Ану, застібни! Він зараз шкрябатись почне.

Кіт зализав лапу і поклав мордочку слідчому на ногу, великими очима виблискуючи подяку з присмаком невинної хитрості.

— Не схоже, щоб Мунні так скаженів, — гладив його Олексій, отримуючи у відповідь приязне нявкання. — Так, котяро?

— Повісь ошийник та відпусти мого Мунні, — наказала дівчина, і слідчий одразу послухався.

— Вибач, котику, хазяйка велить тебе закувати в ці рабські кайдани, — печально видихнув чоловік, цокнувши легким металом.

— Ой, та прямо, — фиркнула Мирослава. — Нехай буде, може, попередній хазяїн впізнає його.

— Насправді, я прийшов не з пустими руками, — завів серйозну розмову Олексій. — В мене дві ідеї. Перша така: давай просто будеш підкидувати руни, що б вони відповідали. Типу: «Щоб знайти місячний метал, треба йти направо?» або «Щоб знайти срібний метал, треба йти наліво?» і так далі, доки ми не прийдемо в конкретне місце.

Дівчина прискорено безслівно кліпала, розраховуючи, що слідчий сам здогадається, яку дурницю пропонує.

— Ага, зрозумів, перша ідея провалилась. Нічого, ще є друга, — втішав себе Олексій, що способи привести до тями дівчину ще не закінчились. — Дивись, якщо це все-таки міцний сплав, за допомогою якого колись вбивали мікмака, то значить десь є кузня, в якій виготовляли знаряддя.

— Пропонуєш об’їздити всі кузні? Ти уявляєш скільки кузень в країні? — галасувала Міра від абсурдності ідеї.

— Не обов’язково уявляти. Треба знати людину, яка має свідчення про місячний срібний метал, — викладав думки чоловік. — Навряд чи якийсь коваль зможе забути таку рідкісну назву металу й не поділитись своєю знахідкою з іншими ковалями.

— І де ж таку людину відшукати? — вагаючись, дівчина обняла себе руками.

— Я цілу ніч думав і дійшов висновку, що, в принципі, знаряддям може виступити ніж, щоб легко заколоти монстра. Ніж з місячного металу ще легше знайти, бо в певних колах, можливо, ходять легенди, історії тощо.

— Ти хоч розумієш, що твої припущення – дикість?

— Нічого подібного, — замотав він головою. — Я збираюсь перевірити свої гіпотези.

— У твоєму плані декілька тисяч дірок, — ходила кімнатою дівчина.

— Маячня, — випалив слідчий. — Серед моїх знайомих є чоловік, що торгує мисливськими та риболовними штукенціями, і, пам-пам-пам, різними видами зброї, яку часто робить на замовлення.

— Не факт, що він обізнаний в сплавах з металу.

— Взагалі-то, ти можеш запитати у рун, щоб ми дарма не перевіряли. І щоб я встиг вигадати новий план, як тебе переконати не жувати соплі, а зібратись, — нахнюпивсь Олексій, витягуючи з цієї розчавленої дівчини колишню бойову Міру.

— Гаразд, давай, — вирішила поступитись дівчина, оскільки не могла пройти повз оптимістичну віру та фанатичне завзяття чоловіка.

Олексій вперше був присутнім під час її спроб взаємодії з містичними символами один на один. Це змушувало Міру нервувати й відволікатись на розгадування реакції слідчого. Він, на диво, мовчки споглядав, як дівчина дістала з кутка біля вікна мішечок з рунами, який вона зопалу туди жбурнула, присіла на килимі та підкинула знаки, запитуючи:

— Чи варто їхати до мисливського магазину?

— «Так», — перевернулись рівними паличками-знаками п’ять рун.

— Твоя взяла, вперед, — підвелась Міра, згрібаючи символи в мішечок.

— Що? Руни «за»? — не розібрався чоловік.

— Угу, переконали.

— Це і все? Просто підкидаєш? — подивлявся він нехитрій магії.

— А що ще?

— Отак легко відповіли? — випитував слідчий.

— Ну, так, — стиснула плечима Міра.

— Фея, кажу ж, — хмикнув Олексій, який все ще гладив Мунні.