Глава 13

— Ненавиджу, бісить, ненавиджу, — наче мантру повторювала заступниця мера, зіставляючи Віталію Володимировичу графік зустрічей на тиждень.

— Сонечко, чого ти така напружена? — нишком кралась Софія з яблучною чашечкою, з якої струменів пар. — Я заварила тобі ромашкового чаю і, — її голос стишився до шепоту, — додала трохи лікеру. Домашній настій трав. Мінздрав схвалює.

— Мій типу напарник ‒ слідчий з поліцейського відділку, з якого вивуджую інформацію для блогу, — відпила чаю Міра, радіючи розслаблюючому ефекту напою, — думає, що я заклала бомбу, яка вибухнула на площі.

— Брешеш! — округлила очі жінка. — Чекай-но, але ж не знайшли підривного механізму. Чи я не права?

— Не знайшли, — підтвердила вона. — Проте це йому не заважає постійно звинувачувати мене. Звідси, у тому відділку не робота, а каторга.

— Співчуваю. Можу якось допомогти? — спитала Софія, підтираючи помаду у вишневих куточку губ.

— Поїдеш замість мене до нього? — засяяла заступниця. — Я домовлюсь з Віталієм Володимировичем.

— Е, та ні… — притримала згоду вона. — В мене тут свій напарник-бука намалювався. Шеремет назначив Артема заступником з питань культури та спорту. Розробляємо низку спортивних свят та марафонів на весну для городян. Артем у свої стихії страшенно привабливий. А коли ти їдеш до свого слідчого?

— Зараз, — буркнула Міра так, немов знаходилась під дулом пістолета.

— Оу, то щасти тобі, — потерла її плече колега, аби підтримати. — І не напружуйся так, а то аж морщини пролягали навколо очей.

Софія метеликом спурхнула до дверей, надсилаючи на прощання повітряний поцілунок. Її перестрів заклопотаний аналітик Стьопа, що залетів до заступниці з єдиним наміром – прорватись до вічно зайнятого мера.

— Віталій Володимирович ще не повернувся. В нього був запланований обід з директором департаменту з соціальної політики, — звіряючись з розкладом, сказала Мирослава. — Відтоді він не з’являвся.

— Айщ! Він мені терміново потрібен, — ляснув по теці розгублений чоловік.

— Ставай у чергу. Таких, як ти, повен коридор, — відзначила дівчина, пригадуючи, скільком відвідувачам, ніби той лимонно-салатний папуга, повідомляла про відсутність міського голови. 

Та якою ж несподіванкою для Міри виявилось побачити Віталія Володимировича на яскраво освітленому ґанку поліцейської дільниці в компанії Копитовського.

Чоловіки вели неспішну бесіду, і Станіслав Едуардович при цьому покурював айкос, пускаючи круглявий дим високо в небо. Його бездоганна капітанська форма першокласно сиділа на атлетично складеному тілі. Він явно не був одним з тих, хто просиджує штани в пафосно обставленому кабінеті. Язик не повертався сказати, що чоловікові близько шістдесяти. Місцями він виглядав в рази краще, ніж молодий Шеремет.

Коли Мирослава порушила братську ідилію й привіталася, Віталій Володимирович сплеснув в долоні:

— О, Міро, саме вчасно. Давно хотів вас відрекомендувати.

— Мирослава Загоровська, — простягнула руку дівчина, соромлячись уважного погляду офіцера.

— Дуже, дуже приємно познайомитись ближче, — Копитовський ніжно стис у відповідь тендітні пальці Міри.

Горіхові очі начальника відділку, що заворожували містичним чайним відблиском, пестили теплотою, а загострений ніс смішно ворушився, слабо принюхуючись до мандаринових парфумів дівчини.

— В житті ви гарніший, ніж на екрані, — сміло зауважила заступниця, чим викликала білосніжну посмішку капітана.

— Камери додають зайві два-три кіло, тому інстаграм я так і не завів, а от ваш блог читаю залюбки! Після вчорашнього допису, де ви детально виклали, з якою прискіпливістю та запалом ведеться слідство, і що поліція з нетерпінням чекатиме на співпрацю з усіма, хто став свідком жахливої смерті, наша гаряча лінія розривається! — ділився враженнями він, час від час погладжуючи коротке волосся. — Ми складаємо пазл за пазлом, аби зібрати достовірну картину справжнього злочину. За допомогою небайдужих городян, котрі щось бачили чи чули, наші справи закриватимуться вдвічі швидше!

— Я ж казав, що у Мирослави талант писати правильні статті, що чіпляють за саме нутро, — пишався своєю найкращою помічницею Шеремет.

— Так! Так, фантастично! — погоджувався Станіслав Едуардович, пускаючи в бік димову хмарку з ароматом лісних ягід. — Будь ласка, продовжуйте в тому ж дусі! Сподіваюсь, з нашими слідчими працювати вам комфортно? Ніхто не ображає?

— Та що ви! Звичайно, ні, — обманювати чоловіка Мірі було набагато вигідніше, ніж нарікати на відносини з Олексієм. — Ось саме поспішаю до слідчого Пилипчука, ми домовились, що він підкине пару фактів про вчорашній інцидент.

— Авжеж, біжіть-біжіть. Якраз готовий аналіз аутопсії, звісно, якщо він вам знадобиться, — проказав начальник, відступаючи від входу, щоб пропустити дівчину. — Не будемо вас затримувати.

— Ага, неодмінно. Побачимось, — махнула їм вона, ховаючи переживання.

— Бувайте, Мирославо, — кивнув ощасливлений Шеремет. 

З кабінету Пилипчука, кволо перебираючи кінцівками, вийшла похила жінка, і Міра встигла вскочити в не до кінця закриті двері, гордовито крокуючи до неприступного слідчого.