Глава 10

ГЛАВА 10

Великим містом безкінечною вервечкою тягнулись вертляві таксі, косоокі маршрутки та сліпучі іномарки. Люди свідомо обирали млосне перебування в іржавих бляшанках, доки Міра повільно прогулювалась до офісу Шеремета, з чепурної алеї проводжаючи автівки та вдихаючи бадьористе повітря, що було недоступним в автобусі. Вона виявилась однією з тих щасливиць, котра проживає у центрі міста і до роботи – рукою подати, а отже, не варто себе насилувати затісними поїздками до місця роботи.

Жовтень проявляв лагідність – не кусав слабким морозцем за тендітну шкіру на тильній стороні долоні, а накинув ціпок на сонце та, рвано гальмуючи п’ятками, заледве утримував, аби ще хоч трішки порадувати зажурений люд.

Біля кавового кіоску Міра затрималась на дві хвилинки, сподіваючись на появу слідчого, але той не з’явився, як і останні декілька тижнів. Він безслідно зник, позбавивши дівчину можливості розпитати, чим його зацікавили подробиці травм загиблого брата. Дівчина багато ночей підряд корила себе за те, що так легко розкрила Олексієві знайдені факти. Не могла повірити, як зірвалась до нього, аби розповісти, на перший погляд, дурницю, яка нічого не варта. Проте вражений вигляд слідчого після повідомлення дозволив зрозуміти, що значення її свідчення ще й як мали. Але чоловік не квапився з поясненнями. Він мугикнув, подякував та розпрощався, поселившись у Мирославиних думках зі своєю задиристою загадковістю та питаннями: «Навіщо слідчому ці знання?», що глухо відбивались від голої стіни та повертались тероризувати з подвійною силою. Окрім прагнення задовольнити допитливий характер, дівчина, не кривлячи душею, сама собі зізналась, що без товариства чоловіка зустрічати кавові ранки сумно та нудно. Тому призвичаїлась допивати гарячий латте дорогою до агітаційного центру, а не самотньо бовтатись на лавці.

До чергових місцевих виборів лишився нещасний тиждень, і Міра припускала, що об’єми доручень зменшаться, одначе, їх кількість погодинно збільшувалась. Час спливав, а берегова смуга нового континенту з клекотливими щоденними вечірками ще ховалась за нерухомою лінією горизонту, зітканої з безлічі марудних завдань. Інколи дівчина корпіла за документацією до пізньої ночі, що супроводжувалась нав’язливими дзвінками смартфону Віталія Володимировича (його мелодія так приїлась, що вона не втримувала невдоволеного гарно замаскованого під чхання цмоку), а також стогнучими завиваннями кита, який піднімав свою тушу з дна Міриного шлунку, нагадуючи про затримку вечірнього раціону. Поліна бісилась зневажливому ставленню до свого здоров’я. Якби вдома на дівчину не чекало вже готове тепле печиво, а невістка б тільки приступила до змішування та розкатки тіста, то Мірі б перепало качалкою по голові за безпросвітне голодування.

Дівчина не припинила ночувати у Поліни. З близькими їй було комфортно та затишно. Після тривалого робочого дня вона тихенько кралась на кухню, де жінка залишала нехитру розігріту їжу, а потім, відкинувши іграшкові машинки та ляльки, влягалась на поблажливу канапу, яка о першій здавалась найприємнішою пір’їною. Вдома туга хапала за литки, змушуючи вдивлятись в світло нічних ліхтарів – ілюзія образу живого Сергія досі не відпускала. Але поряд з Дмитриком примара розсіювалась, дозволяючи дівчині міцно заснути. Поліна не була проти, навпаки, радо мала намір взяти під суворий контроль режим Мирослави, що давалось складно, проте жінка не покидала спроб.

На чорному годиннику в приймальні Шеремета майнула шоста – з огляду на незавершеність поточних справ Мирослава заступала на ще одну вечірню зміну. Для Віталія Володимировича часу немов зовсім не існувало, він копирсався в ноутбуці без сну та передиху. Відсутність втоми в очах кандидата нервувала дівчину. Вона сама вже валилась з ніг від безкінечних реалізацій проектів, складень звітів, організацій перемовин з урядовцями та виборцями та ведення блогу, не маючи бажання дивитись розважальні передачі перед сном чи грати в улюблені кексики на телефоні, а начальник працював вдвічі більше: їздив на конференції, виступав на відкритих заходах, не забував навідуватись до дитячого будинку з партією нових іграшок, мотався по зустрічах, налагоджуючи партнерські стосунки з комбінатівською елітою – і виглядав як ніколи енергійно. Зрідка помічниця задавалась питанням, на яких препаратах сидить кандидат, оскільки той заряджав ентузіазмом не лише себе, а й всю команду, що відобразилось на її реактивних досягненнях, які повністю задовольняли кандидата.

Міра встала налити води з кулера і заодно розправити ноги, що затекли в колінах, як кандидат пулею вилетів з кабінету, аби затримати секретарку. 

- Мирославо, знаю, що вже вас дістав, - ринувсь він сердечно вибачатись. - І ви, певне, ненавидите мене за постійні прохання залишитись понаднормово, але…

Спустошивши пластиковий стаканчик двома ковтками, дівчина втамувала спрагу, не відриваючи погляду від начальника, заздалегідь підготовлена до низки задач.

- Не могли б ви сьогодні ще передивитись ось ці звіти, які підготував Микита? – його тон набув слізно-наказового присмаку, який, неначе від удару пліткою, змушував підкоритись.

- Але я зовсім не розбираюсь в обліку, там купа цифр, з якими я дружу…ммм…посередньо.

Іноді Міру мучило припущення, що Шеремет з радістю повісив би на неї всі обов’язки в штабі, а команду розпустив. Одного разу за обідом вона мала необережність поділитись цим з колегами, на що Олена заздрісно наголосила, якою непорушною довірою кандидата помічниця володіє.

- Не проблема! Треба тільки звірити дані за літній період. Приклад є, - закивав Віталій Володимирович, махаючи кольоровими теками. - Перевіряючи, я спіймав пару неточностей. Там трішки… Ваша уважність виручила б мене, прошу… Адже мені ще розібратись з відрахуваннями до дитячого центру, геть не встигаю…