Глава 3

ГЛАВА 3

Незручний стілець врізався в тіло, немов перед смертною карою обов’язковими були додаткові страждання. Якби очі були зав’язані, Міра сказала б, що на ньому з десяток цвяхів повилазили й почали закручуватись.

Холодні стіни кабінету душили. Забиті масивними однобарвними папками регістраторами, широкі шафи сягали стелі. Від надмірної ваги та захаращеності вони готові розвалитись на бруски, проте стояли стогнучими солдатами.  Короткі столи слідчих – один біля вікна, а інший біля дверей – як хитро розставлений капкан, що клацав зубчиками по щиколотках підозрюваних. Слідчі сиділи на своїх місцях, порсаючись у паперах. До Міри ніхто не звертався. Їй навіть здалось що про неї забули, так палко обидва поліцейських перечитували надруковане, час від часу підкреслюючи щось важливе.   

Через нервування, для котрих не було вагомих причин, серце дівчини заходилось відбивати чечітку п’яного джигіта. Мовчання й настирливе ігнорування, як прописані в підручнику ігри розуму, змушували ноги Міри дрижати. Їй аби скоріше все скінчилось та поїхати додому, сховатись в мушлі.

Стрілка на годиннику дзвінко тікала. Спливло близько двадцяти хвилин безпросипної тиші. Міра терпляче чекала, відзначаючи правильну поставу та широкі плечі слідчих. Той, що сидів за столом біля виходу, від розпачу легенько дмухав собі під ніс – на руках поліцейського недостатньо даних. Зведені брови на переніссі говорили про злість, але коли він дивився на фото, зображення якого дівчині було не вгледіти, складки на лобі розгладжувались, а дихання відновлювалось. Міра допускала, що на фотокартці – сім’я, тому через особисті переконання пройнялася теплом до чоловіка. Слідчий, що сидів напроти дівчини, не проявляв абсолютно ніяких емоцій. Він сухо дивився на файли, перегортаючи один за одним. Його довгі пальці проїжджались по товстому паперу, а Міра уявляла, як би він міг так само проводити по струнам гітари або…

- Загоровська Мирослава Олегівна? – голос роздався несподівано, і для Міри дуже далеко під водою. Щоб прийти в себе, вона мала винирнути з ледь теплих океанських вод, де фантазія йорзала по сипучому дні. 

- Загоровська Мирослава Олегівна? – безпристрасно повторив своє запитання слідчий, не відриваючись від паперів.

- Так.

- Дата народження? – він фіксував дані в записнику.

- Двадцять четверте травня дев’яносто другого.

- Місце проживання?

- Навіщо ви запитуєте, коли у вас є дані мого паспорту, - кивнула вона на ноутбук поліцейського.

Міра дивувалась власній зухвалості, яка, прорізуючи терпкий запах кави в кабінеті, з розбігу заскочила дівчинці в око – своєрідна крижинка від дзеркала Сніжної Королеви. Поведінка дівчини була неприйнятною для ситуації і непритаманною для завжди делікатного характеру. Руки почали тремтіти, а в ногах похолоднішало. Слідчий, не підводячи голови, зиркнув на опитувану:

- Перевірка на правдивість.

- Щось я не бачу під’єднаних дротів від детектора брехні, - Мірі варто було б припнути язика, але потік слів летів несвідомо, що й безуспішно ловити.

Тепер поліцейський цілеспрямовано підвів голову, плавно відкинувся в кріслі, ліктями впираючись у бильці. Він прискіпливо розглядав Міру. Вона відчувала його чіпкий погляд кожною клітинкою, котрий місцями різав не гірше за котячі пазурі. Міра їжилась, слідчий їй не подобався, і вона не боялась показати це своїм скривленим виразом обличчя.

- Як ви отримали поранення на щоці? – під тонкою сорочкою перекочувались напружені товсті м’язи - чоловік займався силовим вправами.

- Відповідати на ваші запитання без адвоката? Даруйте, - приснула Міра.

- Серіаломан? – дозволив собі ремарку чоловік. – Мені додати до вашої справи відмову від співпраці з правоохоронними органами, свідоме приховування можливих цінних фактів, що призведе до…

- Добре-добре, - перервала дівчини, додумуючи й без пояснень, до чого призведе її безпардонна поведінка. – Мене подряпав кіт.

- Тримаєте домашню тварину? Давно?

- Ні, - заперечила вона, не до кінця розуміючи, як інформація про наявність домашнього улюбленця допоможе справі. - Знімала кота з дерева. Сьогодні. Звідси рана.

- О! Зачекайте, то це ви? – «прокинувсь» інший слідчий. 

Вуха слідчого стовбурчились наперед, на щоках залягли ямки, очі зашарувались і навіть короткий чубчик піднявся догори. Здивування зробило його геть смішним.

- Про вас говорили пожежні на обідній перерві? Мовляв, дівчина зробила всю брудну роботу, майже легенда. Приїхали на виклик як рятувальники, натомість стали ветеринарами. Уявляєш, Олексію, той котяра з ветеринарної клініки чкурнув й прибіг сюди, на баскетбольному майданчику кружляє. Ніс не стух, очі косяться. Смішний малий. Наш кульгавко з приймальної підгодував ковбасою. Станіслав Едуардович не зрадіє, бо проти тварин безпритульних. Та ми можемо скинути на сусідів-пожежників, адже їх відповідальність, - де тільки й поділась гіперактивна розповідь слідчого, коли від напарника отримав неприємний до мурашок, холодний, повний несхвалення погляд. - Ну, я, цеє, розбалакався. Замовкаю.

Під гнітючою атмосферою, яка зайняла кабінет, слідчий винувато осів, плечі опустились, в очах не бавилась минула іскорка.

- Легенда, кажеш. То вранці ви спалюєте людей, а в вечері рятуєте котиків? – повернувся до розміреної бесіди поліцейський, неначе і не він розлютився з неналежного монологу колеги.