Глава 2

ГЛАВА 2

- Відкривай ротика, скажи: «Аааа», - Поліна намагалась нагодувати сина грушевим пюре, але той мотав головою й більше заглядав, як тітка Міра їла свіжу булочку з маком.

- Навіщо ти теж відкриваєш рота? – поцікавилась дівчина. Її розсмішила гримаса Полі.

- Дмитро зараз повторює все, що роблю я, старається так само вчинити. Сьогодні знімала павутину з кутів, так малий й собі став руками по шпалерам мацати.

- А може, він просто не хоче твоєї грушевої каші? Хто при здоровому глузді взагалі любить груші? – відмова племінника куштувати пюре видавалась дівчині адекватною.

- Якщо тобі не подобається, не значить, що всім вона гидотна, - засудила жінка, набираючи з банки побільше коричневої консистенції. – Давай на рахунок три: «Раз, два, ііііііі».

Дмитро засмоктав з мізерної ложки перетерту грушу, весело гепаючи долонями по дитячому стільці. Міра тішилась, її лисеня - найщасливіша людина на цілому світі. Він радіє пюре і гойдалкам; укає на собак та котів; сидячи на маминих ручках, махає на голубів. От би й Міра могла не перейматися ні про що, лише про їжу та тварин.

Вже о сьомій дівчина прийшла до Поліни допомагати з племінником, заодно заражаючись його райдужним настроєм. Та окрім малого, Міру цікавило, чи володіла жінка відомостями щодо вирізьблених з дерева прямокутників. Вона чекала на влучний момент, щоб з’ясувати. Той якраз настав під час сніданку. Поліна напекла булочок, нарізала скибочками лимон та заварила чорний байховий чай, терпкий запах якого рознісся кімнатами.

- Полю, скажи-но, тобі відомо щось про Сергієві прямокутники з чорного дерева?

Жінку пересмикнуло, коли до вух долетіло ім’я покійного чоловіка. Цієї ночі їй нарешті вдалось стулити очі на годинку, але й уві сні не відпустив її Сергій. Він виглядав схудлим до кісток, з великими плямами по тілу, що були вкриті сивим грубим волоссям, неначе той вивалявся в снігу. Після марення вона те й робила, що дивилась у стелю, аж доки Дмитрик не почав хникати.

- Що це? – розгубилась жінка.

- Такі гральні кубики, тільки не кубики, а прямокутники. Чорні. Із золотистим, ммм, гравіюванням, - на пальцях пояснювала Міра.

Дівчина так і не дістала пару символів, що прихопила з собою. Не хотіла звалювати на невістку ще один головний біль. Поліні вистачало турбот.

- Перегрілась? Ти про що взагалі?

- Сергій тобі не показував нічого такого? – Міра м’яла спечене тісто у руці, неначе те завинило чимось перед нею.

- Не пригадую.

- І навіть коли слухав програвач, не грався ними або що? – допитувалась дівчина.

- Міро, не зовсім розумію, про що йдеться, - чесно не знаходилась жінка.

Малий почав хнюпати – про нього забули. Поліна повернулась до сина й запихнула ложку пюре йому до рота. Він почав плюватися на всі боки, поки не отримав грізнющий погляд матері, і, на диво, став чемно ковтати суміш.

- Сергій завжди лягав біля програвача, лівим вухом до переднього динаміка, - описувала жінка.

- І все?

- А чого ти чекала? Він просто слухав платівки, - звела плечима вона, і собі сьорбаючи чай та відриваючи шматочок булки. - Була одна така моторошна для мене. Церковний спів. Католицький. Ох, довго й нудно воно грало. Я не витримувала й десяти хвилин вислуховувати. Тоді він змінював на іншу, більш сучасну, або ж вимикав, як коли.

- Яка саме платівка то була? – вхопилась за крихту інформації Міра.

- На ній зображений тунель/не тунель чи коридор у синьому кольорі. Немов у католицьких храмах, вчора серіал попався, було схоже.

- І що, це була його улюблена мелодія?

- Я б так не сказала, але її він слухав останні місяці. Ми з Дмитриком були на прогулянках, поки він заводив свою шарманку.

- Ти мені її віддаси? Я б послухала, - дівчина отримала шанс розкопати більше. Впевненість, що відгадка в цій мелодії, заколихала нерви дівчини.  

- Всі платівки в тебе, - засвідчила Поліна.

Зранку Міра налаштувалась на прогулянку з племінником, а ось тепер моментально загорілась повернутися додому та віднайти платівку. Вона намацала туманний зв'язок з минулим свого брата і бажала знайти пояснення. Або ж це була тільки примарна мрія поринути у братове життя, відвести жалобу та поводити себе так, неначе це не вчора вона кидала жменю землі до ями.

Дівчина не марила містикою, але відчувала, що таємнича загадка криється за історією програвача. Сергій ніколи не чинив навмання, без поважних на те причин. Він був напрочуд розсудливим. Після смерті батьків йому дісталась сімейна реліквія – вініловий програвач «Пірат». І чоловік прийняв то за честь, бо мама з татом були цінителями справжньої музики, обидва володіли грою на фортепіано й залюбки відвідували вечори інструментальної музики. Їхні звички та смаки перейняв і син. Загалом Міра та Сергій виросли в атмосфері поваги до мистецтва, захоплювались не тільки музикою, а й живописом та архітектурою.

В домі Загоровських святом був той день, коли найстарший Олег опускав голку на платівку, садовив дітей на коліна і разом вони вслухались, як жіночий голос неквапливо оминав крісла, чорно-білий опуклий телевізор, який корчив ріжки малим, скляну розлогу вазу, що була по вінця набита смоктальними цукерками, та тягуче осідав у закутках підсвідомості. З дитинства брат та сестра сперечались, хто стане новим хазяїном програвача. А коли прийшов час – Міра без дитячих докорів сумління віддала «Пірата» братові, знала, як важливо йому душею відпочивати від фізично тяжкої праці на будівництві.