Двадцять років тому, як розорився наш будинок, наш блакитний будиночок у чудовій долині, повній квітучих дерев, де з гір стікала вузька прозора річка, що обвиває його.
Покотила життя круговерттю, незрозумілим таким шляхом.
Вертишся з ранку до вечора, в метушні суєт, непробудної і безглуздої.
І лише вночі так, лише вночі у яскраве небо зоряне поглянеш і згадуєш дядечка Ондатра, наші катання з Туу, чарівний капелюх, комету...
Подумки я проходжу до сараю і видерся нагору, туди, де чекає мене юрба комарів і свіжий, холодний сірий вітер, так я його розумію, бо особливість повітря зверху сінної - якась напівпрозорість і тверда прохолода. І тут здаються такі історії, яких сам чарівник не вигадає.
Я не можу їх переказати. Їх треба пережити.
Відредаговано: 10.04.2026