Будинок третій

У вітальні холодний мармур, кришталеві келихи, щільні штори, завжди два однакові світильники на підвіконні. На столі срібна ваза без квітів, на дивані — подушки, які ніхто не зминає. Ніяких сторонніх ароматів. Просто чистота.

Чоловік у темному костюмі тримає телефон, як найважливіший предмет у своєму житті.

Жінка в білій сукні вміє стояти красиво, навіть коли хочеться сісти і мовчати. Вона наливає шампанське у келихи, рухи точні, ніби вона робить це десятки разів на день.

— Вітаю з новим об’єктом, — гість із правильним сміхом чокається з ним. — Вид із верхніх поверхів відпад?

— Вид на гроші, — відповідає чоловік. Він усміхається рівно. Рівно — це не обов’язково щиро.

Муха сідає на вазу, потім на край його келиха. Він майже непомітно киває жінці. Вона дивиться на муху довше, ніж треба, але не торкається її.

Вона давно вміє не ставити запитань.

Він — не відповідати.

Увечері, коли гості розійшлися, він довго стояв біля панорамного вікна. Під ним місто дихало світлом, а він — порожнечею.

Раніше це світло його підживлювало. Але не тепер. Тепер йому байдуже на такі дрібниці.

Дружина повільно знімала сережки.

— Ти знову мовчиш, — сказала вона рівно. — Коли ти мовчиш, мені хочеться грюкнути дверима.

— Грюкни, — сказав він. — У тебе добре виходить.

Вона зняла сережку, поклала в різьблену масивну шкатулку.

— А знаєш, чого я не йду? Бо тут тепло і дорого. І тому що я знаю — ти не зможеш жити без того, щоб тебе хтось ненавидів поруч.

— Ти перебільшуєш.

— Ні, я просто чесна. А це розкіш, якої ти собі не дозволяєш.

Він не відповів.

Коли двері у спальню зачинилися, він узяв телефон і набрав номер.

— Завтра, як домовлялися, — сказав коротко. — У готелі.

Жіночий голос у слухавці посміхнувся: — Як завжди.

Він згадав минулий раз «у готелі». Молода дівчина в халаті сміялася, сидячи на підвіконні. Її волосся пахло дешевим шампунем. Вона була зовсім не такою цинічною та холодною, як його дружина.

— Ти не схожий на тих, хто купує кохання, — сказала вона.

— А ти не схожа на тих, хто його продає.

— Може, тому ми зустрілись.

Він посміхнувся, але всередині не відчув нічого. Навіть бажання. Тільки втому. Глибоку, як цементна яма.

У його кабінеті все було чітко, як креслення: лінійка, документи, рамки, нагороди. Тут усе пахло контролем.

Секретарка, молода, з коротким волоссям і манікюром кольору вина, поклала перед ним папку.

— По ЖК «Квітучий двір», — сказала вона. — Люди скаржаться, що в квартирах тріскаються стіни.

— Знайдіть технаглядача і поясніть, що це “усадка бетону”. Звучить достатньо переконливо.

— Але тріщини…

— Я не питаю про тріщини. Я питаю, чи зрозуміло.

Вона кивнула і вийшла. Коли двері зачинилися, він відкинувся в кріслі. Раніше його заводило це відчуття влади, швидкість рішень, телефони, які мовчать, коли треба.

Тепер він ловив себе на тому, що все це пил. Пил і шум.

Увечері він знову прийшов додому. Дружина сиділа з келихом вина.

— Як сьогодні твоя імперія?

— Стоїть.

— Шкода. Було б цікавіше, якби впала.

Її усмішка нагадувала ніж. Він не питав, де вона була минулої ночі. Вона — де він. Їхня угода була без слів: не став питань, якщо не хочеш відповідати.

Муха покружляла над келихом, де залишився відбиток губної помади, і сіла на телефон, який уже за секунду почав вібрувати, повідомляючи про вхідний виклик.

«Суд призначений. Преса готує сюжети. Рекомендовано не коментувати.»

Він натиснув «скинути».

Чергова сім’я працівника, який отримав «робочу травму», подавала на нього до суду.

Муха не могла знати, що колись цей чоловік ще не мав дорогих костюмів. Сорочка була з базару, руки в цементі. Коли став прорабом, йому здавалося, що світ відкрив двері: гроші, повага, свій “чорний” конверт щоп’ятниці.

А потім перша смерть. Звичайний день, спекотний, бетон сохне, і всі хочуть швидше піти. Хлопець, двадцять девʼять років, впав із риштування. Зламав хребет. Він тоді ще бігав, викликав “швидку”, кричав, щоб допомогли.

А коли лікар у коридорі сказав: “помер у дорозі”, він уперше відчув не страх, не жаль, а холод всередині.

Пізніше його викликав партнер.

— Ми ж рятуємо робочі місця, — сказав він, поклавши йому руку на плече. — Скандал закриє об’єкт. Краще тихо. Ми компенсуємо. Узаконено.

— Компенсуємо кому? — спитав він.

— Системі, — відповів партнер і подивився так, ніби сказав «Богу».

І тоді він підписав свій перший документ, де чорнило пахло не чорнилом, а страхом. Після цього все пішло просто: підписи, домовленості, перевірки.

Коли його підвищили, він навіть не святкував.

Просто стояв біля вікна і думав, що правда — це розкіш, на яку треба мати зайвий мільйон.

Тепер він сидить у тому ж офісі, тільки замість цементу — граніт, замість пилу —кондиціонер. Іноді він думає, що все це — продовження тієї хвилини, коли він не сказав “ні”. Відтоді він не зупинявся. Будував. Продавав. Замовчував.

А потім навчився спати спокійно після брехні.

Це був його найбільший талант.

Але сьогодні, коли світло лампи падає на скло, він бачить у ньому своє бліде та розмите відображення. Він заплющує очі.

У темряві чути лише тихий звук. Муха б’ється об вікно, не знаходячи виходу. Він підходить, відчиняє його, але муха не летить. Вона кружляє навколо. Вперта, як спогад.