Будинок другий

Двері тут закриваються не до кінця. У старих будинках замки втомлюються першими. На кухні пахне молоком, чистим порошком і втомою.

— Ш-ш-ш, — каже жінка, поклавши пляшечку в гарячу воду. — Ще хвилинку.

У вітальні на підвіконні лежать дитячі шкарпетки, різного кольору, чисті. Дитина сопе тоненько, як чайник на слабкому вогні. Телефон блимає. С

Сусідка: «Я йду в аптеку. Що взяти?»

«Сироп. І вітамін D. Я поверну», — пише вона. Потім стирає «Я». Просто: «Поверну».

Муха сідає на край пляшечки, тонка плівка молока тремтить. Жінка відганяє її втомленим рухом, щось бурмочучи під ніс. Вона була не мухою роздратована, а власним життям.

Вицвілі стіни мабуть колись були рожевими, але тепер кольору розбавленої кави. Біля вимикача темна пляма від пальців, поряд тріснута плитка, заклеєна скотчем. Підлога скрипить, дошки ходять, як старі ребра.

На кухонному столі стоїть старий термос без кришки, пляма від чогось і баночка з дитячим харчуванням, накрита ложкою.

Під вікном стоїть пральна машина. Стара, з відбитою ручкою. Вона тарохтить, коли віджимає, ніби без перестанку скаржиться на життя. На мотузці над батареєю висять речі: маленький комбінезон, футболка та чоловіча сорочка.

Світло в кімнаті тьмяне, жовте. Від лампочки без абажура. Тіні довгі, ніби речі бояться зникнути остаточно. Дитина тихо крутить головою у сні, доторкається до повітря, наче шукає когось, а зі стіни на неї дивиться кілька старих вицвівших сімейних фото, де чоловік обіймає молоду усміхнену жінку та зовсім юне дівча.

А муха знову повертається. Ледь чутно дзижчить над столом, над пляшечкою, над усім цим крихким порядком, що тримається лише на звичці виживати.

Муха не могла знати про це, але цей дім ніби занепадає вже вічність. Щастя давно перестало сюди заходити. З яких пір? Та хто ж тепер згадає.

Двері тихо рипнули. Сусідка просунула пакет:

— Ось, твої ліки. Грошей не треба, чуєш? Потім.

— Дякую, — каже жінка. Посміхається куточком рота.

Вона відклала пакет на стіл, погодувавши дитя, воно витерла руки об халат і глянула у вікно. Двір був сірий, мокрий, ніби світ розфарбований у один брудний відтінок. На лавці під під’їздом сиділа та сама сусідка у пальто з розтягнутими кишенями. Вона прикурювала сигарету від запальнички, ховаючи її в долонях, і час від часу зиркала у вікно, наче перевіряла, чи все гаразд.

Жінка знала, що та принесла ще щось. Можливо, маленький пакетик із солодощами. Вона завжди так робила: залишала під сходами, загорнуте у газету. Без слів, без пояснень.

Коли дитина заснула, жінка обережно вийшла в коридор. На сходах пахло мокрим цементом і старими килимками. Під першим прольотом вона побачила пакунок. Усередині — цукерки і папірець: «Якщо потрібно щось, кажи».

Її пальці трохи тремтіли. Не від холоду, від вдячності.

Коли повернулася, на кухні почувся глухий звук. Ключ у замку. Він повернувся.

Двері рипнули, як стара рана. На порозі стояв чоловік — великий, із червоними руками і втомленим обличчям. Від нього пахло соляркою, потом і горілкою.

— Ти де була? — голос глухий, як порожнє відро.

— З дитиною, — спокійно відповіла вона.

— Завжди з дитиною. А зі мною коли?

Він кинув куртку на стілець, стілець похитнувся.

— Що на вечерю?

— Є суп. Теплий ще.

— Суп! — він засміявся коротко, без радості. — Я на роботі горб гну, а ти мені суп.

Вона мовчала.

І в цій тиші щось надломилося. Легкий рух і тарілка розбилася об підлогу. Муха злякано піднялася в повітря.

— Ти думаєш, я не бачу? — він зробив крок до неї. — Думаєш, мені байдуже, як ти на мене дивишся?

— Я нікуди не дивлюсь, — прошепотіла.

Він ударив. Не сильно, але достатньо, щоб вона втратила рівновагу. Скло під ногою тріснуло.

Дитина заплакала у вітальні. Чоловік застиг.

— Тихо… тихо… — він наче прокинувся. — Я не хотів. Просто день важкий.

Вона мовчки підвелася, підійшла до ліжечка, взяла немовля на руки.

— Іди спати, — сказала рівно. — Все гаразд.

Він ще стояв кілька секунд, потім шаркнув у коридор, гупнув дверима. У вікні промайнула муха, ніби тінь.

Пізніше, коли дитина знову заснула, вона сиділа біля вікна, поклавши голову на долоню. Надворі світло ледь торкалося дахів. Вона думала про те, коли життя зламалося.

Не тоді, коли вперше з’явилися рахунки, і навіть не тоді, коли він почав пити. Щось змінилося набагато раніше.

Колись її батько теж повертався додому пізно. Ставив на стіл хліб і банку згущеного молока. Говорив небагато, але завжди казав:

«Треба триматись. Бо ніхто, доню, за тебе цього не зробить».

Вона трималась. А потім перестала, бо просто не вистачило рук.

Тепер вона дивиться на свої долоні — червоні, з тріщинами, і думає, що, мабуть, саме вони тримають цей дім. Не молитви, не чоловіки, не обіцянки. Лише ці руки, і ця звичка жити, навіть коли все валиться.

А муха знову кружляє над пляшечкою.

І здається, що це вже не муха, а час. Маленький, настирний, безжальний. Він летить колами, торкається речей, спостерігає. Він завжди поруч. Він пам’ятає більше, ніж усі.