Розділ 3

Алія 

Я відмовилась їхати до Яни, адже її дім нагадував про ці жахливі події. Я хочу забути це, як страшний сон. Ліна прокинулась, а значить, все добре. 

— Сумочка Кароліни на задньому сидінні. Там повинні бути ключі від її квартири. Заїдемо, збереш у лікарню речі. 

— Ти занадто добра до неї стала, — посміхнулась я. 

— Вона не така вже й жахлива. Просто ми занадто схожі, тому нам важко разом. А ще... Я винна, що вона потрапила у лікарню. Як твоя нога? 

— Нормально. Я взагалі забула про неї через все це... 

Вдома у Кароліни я була не вперше. Взяла саме необхідне. Декілька футблок, майок, пара штанів та піжама, худі, розчіску та зубну щітку. Цього було достатньо на перший час. Цікаво, чи можна їй їсти... Треба зателефонувати Андрію та запитати. Якщо можна, то я приготую щось смачне. 

Кароліна 

Було темно. Ця темрява поглинала мене, забирала до себе в обійми. А я ненавидила її, я не хотіла. Було боляче, а потім спокійно. Але тіні не залишали мене. Вони були поряд, вони хотіли забрати мене з собою. 

Було тихо. Так тихо, що я думала ніхто не в силах допомогти мені. Я тихо падала в цю темінь та ненавиділа цю слабкість. Мені здавалось, що мені ніхто не допоможе і я ніколи не почую якихось звуків. Що так і буду тут, в темряві, холоді та тиші. 

Коли все зайшло так далеко? Я віддала йому колись своє серце, а він за це вдарив мене настільки сильно, що я побачила зірки... 

Але голос з'явився. І я одразу впізнала його. Голос найтемнішої людини в моєму житті. Він прохав мене повернутись. І коли я чула його, ці тіні відступали. Андрій. Він так відчайдушно прохав мене жити, що темінь відступила. Я відкрила очі. Я повернулась. 

Він дивився своїми чудовими очима на мене з неприхованою радістю, я чула Алію, яка верещала на весь коридор, що повинна мене побачити і розуміла, що хочу жити. Мені все одно, що там з Микитою, чи забрала його поліція чи, що з ним ще могли зробити. Я просто хотіла справжнього життя. З коханням, друзями та улюбленою роботою. 

Купа аналізів, обслідування та розмови. Я вже могла говорити. Взагалі, все тіло дуже сильно боліло, але я трималась. 

Поряд завжди був Андрій. Він підтримував та допомагав, але нічого не розповідав. Казав, що це краще зробити дівчатам. До речі, ввечері прийшли і вони. 

— Каролінко, я так рада, що з тобою все добре! Тепер ти швидко встанеш на ноги. — Алія приготувала мені бульйон та принесла деякі речі. Це дуже приємно, вони всі так піклуються про мене. 

— Дякую, Аля, але я б хотіла знати... Микита. Що з ним? В мене відчуття, ніби щось сталось. 

— Кароліно... Він помер. 

Ось так. Три слова, які пролунали з вуст Яніни вирішили всі мої проблеми. Так, далі мені ще довго розповідали події вже після мого падіння, але головне в них, це його смерть. Чому мені не шкода? А, так, звісно, тому, що йому ніколи не було шкода мене... 

— Каро, нам треба поговорити про ще дещо. — Подав голос Андрій. До цього він лише слухав повну розповідь. 

— Так, кажи. 

— Тобі потрібна реабілітація. Про це ще скаже лікар, але він зайнятий твоїми аналізами. Він казав мені це сьогодні в день. Тобі треба буде знову вчитись ходити. Якщо зараз ти спробуєш встати, це навряд чи вийде. 

Ось це був удар сильніше смерті Ніка. Сильніше за все в моєму житті. Я не можу ходити. Ні... Цього не може бути, вони щось плутають. 

— Допоможи мені. — Покликала я Андрія і він допоміг піднятись. 

Я сіла на ліжку. Голова крутилась, важко було навіть сидіти, але обпершись на Андрія я все ж таки спробувала і... Не вийшло. Я просто впала у його руки від тієї болі. І плакати захотілось нестерпно. Але ні. Я не буду більше слабкою. Я вижила після такого падіння, а тепер буду ось так плакати? Я впораюсь і буду ходити. 

— Скільки коштує ця ваша реабілітація? 

— Я знайшов центр в Іспанії. Яніна його порадила. Там гарні лікарі, ти встанеш вже через рік, а може й менше, все буде добре... 

— Скільки. Коштує. Реабілітація? — Запитую знову. Мені не цікаво, який там крутий цей центр, мені треба ціна. 

— Це не вижливо, Каро. Ми беремо це на себе. — Подала голос Яна. 

— Якщо ти думаєш, що я почну цілувати за це тобі ноги, то ні. Мені не потрібні твої гроші. — Досить грубо, але правдиво. Невідомо, звідки в ній шукати проблему. Вона досі для мене суцільна таємниця. 

— Кароліно, якщо від цього буде легше, платити буду я. Якщо хочеш, потім повернеш мені ці гроші. 

Його голос був холодним, але я бачила в очах благання. Він хотів допомогти, він хотів контролювати моє лікування, але для чого? Він кохає мене? Чи я потрібна йому для чогось? Поряд зі мною стільки таємниць, що я взагалі не розумію, кому можна вірити, а кому ні. 

Зайшов лікар і у палаті залишились ми у двох. 

— Що ж... Андрій Олександрович вам вже напевно розповів. Але я скажу ще раз. Ми зібрали вас по шматочкам, але ви живі. Чудом вцілів ваш хребет. Висота була п'ять поверхів, ще раз кажу, що вам пощастило. Ходити... Ви зможете, але треба час. Думаю, ви б могли встати навіть зараз, але буде боляче. Ми з вашим хлопцем підібрали для вас ідеальну лікарню. Там вас швидко поставлять на ноги. У Мадриді. — Він підійшов до мене та поклав на поличку поряд флаєр. Одразу кинулось у погляд море. — Через тиждень можна буде перевести вас туди. До цього часу більшість ран загояться і будуть готові всі документи з мого боку. 

— Ви кажете так, ніби я вже погодилась... Чому не можна вирішити це в Одесі чи хоча б в Києві? Чому треба летіти так далеко? 

— Ви хочете встати не через рік, а через два місяці? Тоді треба летіти. 

І я погодилась. Так, це було дивне рішення. Так, я тепер залежала від Андрія, але чим швидше я встану, тим швидше віддам йому борг. А я віддам його, чого б мені це не коштувало.