Розділ 2

Андрій 

Яніна зателефонувала мені вже ввечері. Не чекав, адже вона ясно дала зрозуміти, що в Одесі я займаюсь лише її клубом та не лізу в інші справи. 

Ми працюємо вже не один рік разом. Раніше я жив у Іспанії. Не довго, всього рік, але встиг познайомитись з Муерте. Ми сподобались один одному, мені сподобався її образ. Ми вирішили працювати разом. 

Потім я переїхав в Київ, але робота не закінчилась. Ми спілкувались дистанційно. Ну, а коли вона прилетіла до Одеси, я теж прилетів сюди. Їй потрібна була допомога. 

Я знав про всі її плани в Іспанії, але тут... Таємниця. Саме тому її дзвінок викликав в мене підозри. 

Що я був в шоці, це нічого не сказати. Здавалось, що мене, такого ж темного та холодного, як сама Яніна, нічим не здивувати, але я бачив заплакану Алію, бачив Яніну, яка була холодна, як лід та нічого не розумів. 

З-за будинку виринули лікарі. Вони несли дівчину. Кароліна. Коли я зрозумів, що це вона, мало з глузду не з'їхав. Що. Тут. Відбувається, твою маму? 

— Що з нею? — голос не видавав хвилювань. 

— Впала з даху... — Тихо, ледве чутно, відповіла Аля. 

— Ти поїдеш з нею. Яка лікарня? 

Дівчата поїхали, Микиту забрали, а я повернувся до Яніни, яка розмовляла зі слідчими. Вона не знала, що їм казати. 

— Хлопці, ви ж бачете у якому стані дама, — підійшов я. — Давайте ми потім з вами поспілкуємось. Передайте своїм головним, що просить Графницький. 

Вони пішли, а я повернувся до Яніни. Вона швидко розповіла мені, що сталось. 

— Подивись на мене. Ти зараз же візьмеш себе в руки і поїдеш за Алією. Я їду в поліцейський відділок. В мене є знайомі, вони допоможуть. Микита скинув Кароліну, не втримався і впав сам. Ви потрапили туди, бо він погрожував вам. Запам'ятала? 

— Так. 

*** 

— Розумієте, Андрій... Краще було б переговорити з кимось з родичів дівчини, але... 

— Їх немає. Я зроблю все, що ви скажете.. 

— Я не знаю, чи прокинеться вона. Повинна. Або сьогодні, або ніколи. Окрім того, навіть якщо вона впорається, буде важко. Ходити. Треба буде реабілітація, а це не швидко. І не дешево. Вона зможе встати, але треба багато зусиль. І її, і ваших. 

Серце розривалось від болі за цю білосніжну красуню. Вона чудова і я готовий їй допомогти. 

— Я займусь усім цим. Вона прокинеться і буде ходити. До неї можна? 

— Вам-так. Але не її подружці. Вона занадто емоційна, а це Кароліні зараз не потрібно. 


Я заходжу у палату та бачу таку блідну дівчинку. Мою дівчинку. Вона стала такою рідною за цей час... Коли ми познайомились, на березі чорного моря, я одразу зрозумів, що це моя людина. Я дивився на неї тієї ночі, коли запросив подивитись на нічну Одесу і не міг відвести погляду. Її розбите серце... Хочеться допомогти його склеїти. 

Я згадую, як ми ходили разом в кафе і як вона мило посміхалась мені. Як вона дивилась своїми синіми, як небо, очима. Ця дівчинка... Така маленька, мила пташка, яку тримали в клітці. Ця біла шкіра, біле, як перший сніг, волосся. Вона подарувала віру в те, що моя темрява може стати на сторону добра, що я не завжди маю остерігатись людей. Вона дарує емоції. Ця нещасна пташка дарує цілу купу емоцій. 

— Каролінка... Господи, як же я хочу, щоб ти відкрила свої очі. Ти така гарна і я... За ці дні так прив'язався до тебе. Ти стала рідною за ці тижні. Я дуже хочу, щоб ти жила. І Алія хоче. Ти потрібна цьому світу. Двом людям так точно. Ти даруєш світло та радість, будь ласка, відкрий очі. 

Я розумів, що вона не прокинеться, лікар сказав, що шанси дуже малі. Але я молився. Вперше в житті молився. Я не знав, як це робити, тому просто казав своїми словами. Він повинен повинен мене почути, Він може все... 

Або це просто вигадки людей, яким нічого вже не залишається. Лише сподіватись. 

— Анд... — Вона вимовила це так тихо, що мало б хто почув. Сил казати більше не було. І я почув. І радісна посмішка заполонила обличчя. 

— Алія, клич лікаря, швидко! — Не зрозуміло, що подумала дівчинка, але побігла. А я повернувся до Кари. 

Сів навпроти, взяв за руку та просто дивився в її сині очі. Як море в цій проклятій Одесі... 

— Що сталось? — тихо запитала вона. 

— Ти впала з даху. Тебе штовхнув Микита. Але тепер все добре. Все буде добре. 

— Алія... Де вона? 

— Ні, я зайду з вами! Досить мені вже тут сидіти, що там з нею? Чому Андрій такий щасливий? Пустіть мене! — А ось і Аля. Кричала на пів лікарні і все ж прорвалась у палату. Побачила Кару і вони посміхнулись один одному. 

— Все, всі вийшли. Це чудо, що вона зараз жива, тому дайте нам п'ять хвилин. 

І ми вийшли. Щасливі. 

Яніна 

Я знову зайшла у цю лікарню. Кароліну жаль... Я давно не відчувала цього почуття, але ж вона не винна. Вона теж жертва, як і я, як і Алія. Згадую її сльози і стає не по собі. 

У коридорі вже був Андрій. Він тихо сидів у своєму чорному пальто, але виглядав щасливим. Вона що, прокинулась? Алія бігала по всьому коридору, а коли підійшла я, зупинилась. Я потягнулась до неї за швидким цьомчиком в щоку, але вона не дозволила. Що сталось? 

— Кароліна прийшла в себе. Зараз там лікар, бере аналізи чи щось таке. 

— Алія, їдь додому. Нехай Яніна тебе забере. Я буду тут, не хвилюйся, але тобі треба поспати. Ти втомилась. 

— Ні. Я залишусь тут, з нею. 

— Аля, він каже правду. — Втрутилась я. — Ти впадеш тут зараз. Поспиш, а вночі змінеш Андрія. 

Кинула на мене швидкий погляд і пішла на вихід. Я за нею. Та ну, що відбувається? 

— Алія, почекай, що таке? Чому ти так себе поводиш? — Піймала її за руку вже на вулиці. 

— Ти дійсно в мене про це запитуєш? Господи, мені хочеться вдарити тебе за це запитання! Через тебе Кара зараз у лікарні, для чого треба була ця помста? Що вона тобі дала? Смерть брата та Каролінку, яка ледь може говорити? Що ти цим досягла? — Вона кричала на всю вулицю, а в моїй голові ехом прокочувались її слова. 

— Це треба було зупинити... 

— Що зупинити? Так, Микита в сто разів жахливіше тебе, але боже, що ти робиш? Ти жила помстою, і що? Стало легше? Ні. Бо якщо б він залишився жити, ви б грали в кішки-мишки та бігали один за одним. І це зло б не закінчувалось ніколи. Відчуття, ніби ти живеш цим болем, не можеш без нього. А так не можна, Яно, не можна! 

— Я не знаю, що тобі сказати. Я зайшла занадто далеко, це правда. Але в мене нікого не було, хто б порадив мені, як краще. Так, я жила з біллю в середині і хотіла, щоб він відчув теж саме. І він відчув. Але так, від цього легше не стало. Так що мені тепер робити? 

Я не плакала. Ніколи не плакала ось так, на вулиці і не буду. Але напевно дівчина побачила щось таке в моїх очах, що не витримала і обійняла. 

— Я просто хочу, щоб ти все зрозуміла. Я кохаю тебе Яніна, але це все перейшло межі. Це зло вже занадто далеко. Його треба зупинити, бо зламаємось ми усі. Ніхто не витримає цього болю.