Розділ 1

Ненавиджу лікарні, але зараз готова сидіти тут до посиніння. Я нікуди не поїду. Я буду тут. З нею. Поки все не закінчиться. Вона повинна жити. Повинна. 

Сльози котяться по моїм щокам, а я мовчки ковтаю їх. Я повинна бути сильною зараз. 

Чую стукіт підборів по кафелю лікарні і повертаю голову у бік дверей. Яніна. Без своєї посмішки, але ніби нічого і не боїться. Ніби все добре. Я готова зненавидіти її за цю помсту, я готова ткнути її бездоганним носом в цей бруд, в який вона втягнула нас усіх, але зараз моє тіло саме підривається до неї та обіймає. Чому я обрала її? Чому саме цю жахливу темряву? Я не знаю... 

— Яно, вона... Її оперують, але я впевнена, вона буде жити, Микита він... Він помер, так? — Я задихаюсь від ридань. 

— Заспокойся, Алія, все добре, стій тихо. — Вона обережко витирає мої сльози та намагається урівноважити моє дихання. — Я їду в морг, Микита помер, ти залишаєшься тут з Кароліною, зараз сюди приїде Андрій. Він у поліції. Все тобі розповість, ти його почуєш і з усім погодишься. Потім приїду я і заберу тебе. Алія? Ти мене чуєш? 

Я чула, але не могла відповісти. Верх брала паніка і тоді вона дала мені ляпас. Швидко і дуже в її стилі. Але це допомогло, я змогла переварити інформацію, погодитись та сісти назад на лавку. Думки про те, що відбувалось заполоняють все і на серці знову стає важко. 

《Я останній раз дивлюсь в зелені очі Яніни та зриваюсь бігти вниз. Біля двох тіл купа людей, хтось вже викликав швидку, а я не знаю, що робити. Підбігаю до Кароліни, розумію, що вона дихає і трошки заспокоююсь, хочу підбігти до Микити, але не можу. Яна підіймає мене з колін та обіймає. 

— Заспокойся, тихо. Не бігай, не дивись на це, моя дівчинка, мені шкода, що ти це все бачиш. 

Далі лікарі. Я сідаю у Швидку допомогу разом з Кароліною і ми їдемо. І я молюсь за її життя. Вона повинна жити, повинна дописати серію тих статтей, через які ми познайомились, повинна вийти заміж за того Андрія. Повинна...》 

Час проходить швидко, і ось у коридорі з'являється Андрій. Виглядає наче спокійно, але карі очі видають страх. Він хвилюється. 

— Як вона? 

— Не знаю... Оперують вже довго. Але вона повинна жити. Вона буде жити. Я впевнена. 

— Так. Все буде добре... Алія, поки нікого немає послухай мене. Зараз не той час, але ти повинна знати. Запам'ятай. Микита штовхнув Кароліну, і полетів за нею. Сам. Ніхто йому нічого не робив. На даху ви опинились через нього, але ви не причетні до його смерті. Повтори. — Він тримає мене за плечі. 

— Навіщо? Яніну можуть посадити, так? — Це було не правильно, я сама працюю в поліції, але Яніна... Вона була мені дорожче за все. 

— Так, ти ж не хочеш цього? Тому повтори. Тебе викличуть на допрос, але це для виду. Насправді я все владнаю і все буде добре. Алія, чуєш? 

— Так. Я все розумію. Все буде добре, я нічого нікому не скажу. 

З операційної виходить лікар і ми підлітаємо до нього. 

— Добрий день, Андрій Олександрович, радий вас бачити. — Він його знає? Хоча це не важливо зараз, мене більше цікавить Кароліна. 

— Як вона? 

— Можу вас порадувати. Все не погано, впасти з такої висоти... Ми зібрали її. Вона або прийде до тями сьогодні, або не прийле взагалі. Ми не знаємо. І ще... Вона буде ходити, але для цього треба реабілітація. І не в Одесі. Наші лікарі з цим не впораються. З ким я можу переговорити на цю тему? 

— Зі мною. Я буду оплачувати її реабілітацію. — Андрій дійсно її кохає, адже я вже думала просити Яніну. Але це зробить він. Він буде з нею. 

Вони пішли у бік кабінету, а я знову сіла на лавку. Медсестра сказала, що до Каролінки не можна, тому я просто чекала, поки дозволять. Йти я звідси не збиралась. 

Яніна 

— Просто дайте мені цей папірець і я піду в морг! Скільки вам можна казати, я Яна Романова, його рідна сестра, робіть вже щось. — Сил вже не було. Для чого Андрій з ними домовлявся, якщо я нічого не можу з них вибити? 

— Для цього треба взяти ваші відбитки, все перевірити і потім відпустити вас до Романового. Сядьте і заспокойтесь, зараз все вирішимо. 

— Я від Андрія Графницького, я не буду чекати, в мене немає на це часу! 

Двері у кабінет відкриваються і я замовкаю. Це Тимур. Друг моєї чудової Алії. Ось і добре. Він мені допоможе. 

— Яніна? — Він здивувався. — Досить кричати. Ходімо, я допоможу тобі. 

Ми вийшли у коридор і він дозволив почати. 

— Я Яна Романова, мій брат та колишній твоєї Алії, Микита Романов, помер, мені треба його опізнати, як можна швидше, допоможи! Все повинно було бути швидко, адже я від Графницього, але щось не виходить... 

— Від кого? Від Графницького? Слухай, питань взагалі не повинно було бути, ти потрапила не в той кабінет. Ходімо, я допоможу. Зараз швидко розберемось. 

І дійсно, все відбулось швидко. Навіть без моїх показань записали нашу легенду та віддали мені якийсь папірець. Ось так. Достатньо мати гроші та статус, щоб ти навіть не відповідав за свої вчинки. Я на свободі, вони із закритою справою. Всі в долі. 

— Хочеш, я можу поїхати у морг з тобою. — Запропонував цей білявий хлопець. Але я відмовилась. І сама впораюсь.  

Дякую, хоча б не питав про Кароліну. Ще його істерики мені не вистачало. 

*** 

— Ви на опізнання? Краще покликати інших родичів, бажано, чоловіків. Жінкам в таких місцях не місце. 

Я проігнорувала та зайшла туди. Не збираюсь пояснювати, що наша сім'я розвалилась на частинки. Немає більше Романових. Залишилась лише я. Не мами, ні папи, нікого більше. Брата немає. Через мене. 

Єдине, що допомагає мені зараз не вбити саму себе через провину, це кадри того, як він скинув Кароліну. Він винен більше, ніж я. 

Мені відкривають біле простирадло. Я швидко киваю та йду до виходу. Я не хочу це бачити, я і так знала, що тут буде він. Мої ноги на величезних підборах підкошуються і лікар допомагає встати. 

— Ну я ж казав, що не треба сюди йти. 

— Все добре, дякую. Це Микита Романов, я піду. 

І вилітаю з кабінету. Далі лікарня. Мені треба побачити Алію та Андрія. Вони моя опора зараз.