ФІНАЛ

Заходжу у приміщення. В очі відразу кидаються картини. Мені б потрібно було зробити свою справу швидко, щоб він мене не помітив, але я хочу подивитись на його роботи в реальному житті, а не на фото. 

В очі відразу кидається картина з дівчиною, яка дуже схожа на мене. В неї зелені очі, таке ж чорне волосся, червоні губи і цигарка в них. Він малював мене, я знала про це, але цю картину я не бачила. Чорний фон і декілька хмаринок. Він вгадав, це схоже на моє життя. Було схоже. Зараз вже все по-іншому. Я навчилась жити. 

Йду далі. Цокіт моїх підборів відлунюється ехом. 

Погляд приманює найсвітліша картина. Дівчинка з білим волоссям, світлим поглядом та посмішкою. Це що, Кароліна? Цю картину я теж ніколи не бачила... Він ховає їх тут? В центрі грудей цієї дівчинки червоне серце. У руці вона тримає голку, а на плечі в неї сидить птиця. Вона разом вишивають їй серце. Згадую історію дівчини і стає не по собі. Вона хоч і бісить мене, але не заслужила того, що він з нею зробив. 

Наступна картина. Можу здогадатись, що це Алія. Сукня яскрава, така, як і вона. Дівчина танцює, на її обличчі гарний малюнок, а у волоссі купа мексиканських квітів, але позаду неї... Позаду неї смерть. Це Микита. Чомусь, мені здається, що це він. Він танцює з нею, він завжди поряд, ходить тінню та спостерігає. 

Досить. 

Досить спостерігати. Я беру першу картину та ножиці, які взяла із собою та починаю різати свій портрет. Потім Кароліни та Алії. 

— Сенс життя? Ось де твій сенс життя! — підходжу до дверей, щоб забрати каністру з бензином та починаю обливати всю будівлю із середини. 

А далі один подих вогню і я вилітаю звідти. Дивитись на це без задоволення неможливо. На обличчі посмішка. Нарешті він відчує те, що відчували ми. 

*** 

— Я знаю, хто це вчинив і він поплатиться за це! Тут було все, чого я досягнув за вісім років, ви розумієте? Це все знищили... 

Заходжу в квартиру та чую голос з новин. Микита вже все знає. Ну звісно, я їхала додому дві години, знову затори. 

— Що це, Яніно? Це і є твоя помста? — В коридор виходить Алія. Вона залишилась в мене. І вона зла. 

— Так, це зробила я. Він повинен був поплатитись за те, що зробив! 

— Яно, та як ти не розумієш, помста це не вихід, це багнюка, у яку ти поринеш до кінця свого життя! 

— Я повинна була це зробити! Вісім років я жила цим, це було потрібно. 

— І як? Стало легше? — вона починає вдягатись. 

— Так, стало! — грюкає дверима, а я кидаю сумку на підлогу. Ну що це таке? 

Алія 

На дворі прохолодно, а я гуляю вже другу годину. Її можна зрозуміти, їй боляче. Але вона не розуміє, що таке помста. Ось в чому їх різниця з Кароліною. Вона має гордість не опускатись на такий низ. Кара не обрала шлях "жити заради помсти." 

На телефон прихожить сповіщення. Невідомий номер. "Якщо хочеш побачити Метревелі живою, дах будинку на вулиці Сахарова 11." 
Це ж будинок Яніни... Я зриваюсь бігти. Господи, хоч би нічого не сталось... 

Кароліна 

Алія зараза, яка навіть не написала вчора ввечері! Я не розумію, як такою можна бути? Мені здається, в них щось було, але ми ще не розмовляли. Вчора мене забрав та привіз туди Андрій і ми поїхали у кафе. Він розуміє, що в нашої читвірки є якісь таємниці, але не розпитує, за що я вдячна. 

До речі, саме через нього з'явилось натхнення до написання нової статті. Я рада, що робота в мені і досі живе. 

На телефон приходить сповіщення, від якого стає не по собі. "Якщо хочеш побачити бін Дильшат живою, дах на вулиці Сахарова 11". Декілька секунд шоку, і я зриваюсь їхати. 

Піднімаюсь на дах, а у голові купа запитань. Що з нею? Це написав Микита? З нею все дорбе? Це якийсь жарт? 

Відчинаю двері на верх і застигаю. Микита. Один. 

— Де Алія? — Вітер зривається на цих словах. Вже достатньо темно. Вогні будинків поряд, вся Одеса на долоні дев'ятиповерхового будинку. 

— Ти дійсно повірила? Не хвилюйся скоро буде. Йди сюди, — він простягує мені руку, але я йду назад. — Ну чому ти ніколи мене не чуєш! — Він насильно стискає мої зап'ястя та переводить на середину даху. 

Я намагаюсь супротивитись, але хлопець сильніше. Відпускає, а я не знаю, куди йти. Позаду мене скоро буде лише прірва. 

— Ти винна, досі винна, ти знаєш про це? — Він йде вперед, а я назад. Боже, він хоче мене штовхнути? 

Алія 

Я добігаю до будинку та менше ніж за хвилину опиняюсь на даху. Бачу Микиту, Кароліну, яка вже поряд із краєм, і все розумію. 

Дув сильний вітер. Мигали вогні будинків поряд. Вони і не знають, що тут зараз відбувається. Насправді, я теж не знаю... Микита. Її найстрашніше минуле та моє найщасливіше. Він почав наближатись до неї. Я зробила крок вперед. Починала боятись за дівчину, але не хотіла видасти себе. Кароліна показала мовчати. Позаду почулись кроки. Це були підбори. Яніна. Вона теж тут. Вся компанія. 

— Що ти тут робиш? 

— Хм, це повинна запитати я взагалі-то... Ти взагалі ніякого відношення до всього цього, — вона обвела дах руками, — не маєш. Але Кароліна вирішила тебе втягнути. Вона занадто слабка. Не може впоратись одна. 

Її губи, нафарбовані червоним, скривились в усмішці. В цей момент заверещала Кароліна. 

— Не підходь!! Будь ласка, я не винна. Я не виннна, не винна. Ти і так зробив зі мною все, що хотів, я вже занадто відплатилась за те, чого не робила, будь ласка не чіпай мене! — У дівчини почалась істерика. Я вже не витримувала. 

Ринулась у перед, але Яніна затримала мене рукою. Вона вцепилась в мене мертвою хваткою. Ніби, знала, що буде робити Романовий на перед. 

Він наблизився до неї впритул. Я ринулась бігти. Якщо він зараз скине її я не пробачу цього собі. Ні, ні і ще раз ні!! 

— Не винна, не винна я... — відходячи назад, як мантру повторювала вона.
А він спокійно штовхнув її у низ. 

— Бувай, люба. 

Саме в цей момент моє життя обірвалось...