Розділ 27

— Алія, ти здуріла? — Кароліна прийшла раніше всіх і зараз спостерігає, як від червоної спортивної машини до нас прямує Микита, а з чорного джипу виходить Яніна. 

Вони дивляться один на одного та посміхаються. Але навіть так далеко я бачу, що в Яни в очах блистять вогники злості. На кого? Звісно, на мене. 

— Пояснюй, красотка, що тут відбувається, — каже хлопець. 

— Нам треба поговорити. Мені набридли ваші таємниці, ваш страх. Це не правильно! 

— Ти зібрала нас тут для цього? — Вибухає Кароліна. — В цьому немає сенсу, Аля! З ким розмовляти? З бовдуром, який ніколи не перестане капостити? Чи з міс таємницею, яка ніколи не розповість правду? Я не бачу сенсу в тому, про що ти просиш. 

— А ти в нас така вся ідеальна? Богине моя, Каро, ти теж маєш таємниці. Чому ти так його ненавидиш? В чому твоя проблема? Ти кажеш так, ніби ти сама чиста з нас усіх. 

— Яніна! Досить. Він винен в тому, що зараз ми зібрались тут. Чому ти причепився до Кароліни? Може досить псувати їй життя? А ти? Для чого ти приїхала в Одесу? Ти розумієш, що це нічого не вирішить! 

— Яніно, а дійсно, чому ти мовчиш? — запитує Микита. 

— Тому, що я не буду відповідати Алії тут. Я завжди на її боці, а тому просто промовчу. — На моєму боці? Я здивована... 

— Ти завжди на її боці! Чому? 

— Я не буду відповідати, — каже Яніна, а в її очах все більше злості. 

— Яніно, ти закохалась? Я знаю тебе краще за всіх них, твої очі кажуть набагато більше, ти закохалась? — Вона мовчить. — Все і так зрозуміло. 

— Тому, що хто завгодно краще тебе! — Я відповідаю за неї. — Ти підніс себе до Богів Олімпу, але ти ніхто, ти лише придурок, який думає, що може все. 

— Заспокой її сестричко, бо вона діє мені на нерви, — верещить Микита дивлячись в такі ж зелені очі, як в нього. — Ти ж не кохаєш її, не можеш кохати! Ти ж Романова, чому ти стала на її бік? Чому ти з нею? 

— Чому я не з тобою? Я не буду відповідати. Я не Романова. Я Муерте вже більше восьми років і ти не змінеш мене, — На її обличчі посмішка, яка так сильно його дратує. — Я більше ніколи в житті не буду тобі щось пояснювати. Єдина моя мета це бути поряд з нею. А ти... А ти лише минуле. Бачить Богиня, ти ще поплатишься тому, що не треба грати зі сторонницею смерті. 

Яна розвертається та прямує до своєї автівки. Я йду за нею. Я обрала її. На обличчі з'являється посмішка. Я рада, що ця розмова відбулась. Кожен побачив один одного з боку та зрозумів. Чую останні слова їх діалогу: 

— Їх кохання це лише іграшки, — каже Микита. 

— Їх кохання - це той єдиний світлий промінь, що залишився в цій занадто темній ночі. — І моя посмішка стає ще ширше. 

*** 

— Мені здалося, чи сьогодні ти обрала мене? — Запитую я , посміхаючись. 

Вона привезла мене до себе. Я справді здивувалась, що Яніна, яка має купу грошей, зняла якусь халупку в будинку старіше за мене, але ще більше здивувалась, коли потрапила в саму квартирку. Запах ладану такий, як її запах. Я обожнюю його. Мені подобається він. Купа картин Санта Муерте, але не таких, як в інтернеті. Вони, ніби справжні. Її погляд... Такий самий, як в Яніни. В її богині очі такі самі, як в самої Яни. Я помітила це лише тут. Тут відчувається дух Богині смерті, яка поселилась поряд з чорнявою та не відпустить її до смерті. Цікаво, як виглядає її квартира в Іспанії? Чи може, це будинок? 

— Я завжди обираю лише себе. — Нарешті відповідає Яніна і я дивуюсь. Себе. Ну, так. Це в її стилі. Напевно, усі мої думки про те, що покохати дівчину неможливо і це не правильно правда. 

— Алія, я не це хотіла сказати, просто розумієш, я... — Бачить, в якому я шоці і починає виправдовуватись. — Останні вісім років я полягалась лише на себе. Я нікого ніколи, окрім брата, до себе не підпускала, а він все моє життя поводився зі мною, як придурок, якого я ненавиджу. 

— Та що такого зробив тобі Микита, що ти постійно згадуєш про ці чортові вісім років за які так змінилась? Що ти приховуєш?! — Я переходжу на крик. Вона каже, що я їй подобаюсь, але береже свої таємниці весь цей час! 

— Ти не знаєш про що зараз взагалі кажеш! І взагалі, що відчуваєш ти? Ти обрала мене там, на цій зустрічі з Микитою, але ти не одного разу нічого не сказала мені, а я не знаю, що робити, бо більшу частину свого життя я пробула в Іспанії, де нікому й діла не було до того, що в мене на душі. 

— Яніно, я не знаю, що мені робити! — майже плачу я. — Не знаю. Я кохаю тебе, але це не правильно, я ніколи навіть не підозрювала про ці почуття, я ніколи не думала, що буду кохати дівчину. Я розумію, в нашому всесвіті це нормально, але я все одно завжди буду бачити на собі чужі погляди, я завжди буду боятись розповісти комусь. Мене навіть батько не прийме, що ще казати? Я заплуталась. Я тільки закінчила відносини, як виявилось, з насильником, і тут це все... Я вже так не можу, Яніно, не можу... 

Я вилітаю, як куля, з її квартири. В чорній шкіряній косухі холодно. Сльози ллються рікою. Спускаюсь сходами. Відчуття, ніби я пробила вже і так пробите дно. На вулиці вже темно. 

За весь момент нашого знайомства я зрозуміла одне. Яніна - це одна суцільна темінь. Вона вся поринена в цю темінь, ніби в чорну фарбу. Вона охоплює усіх, кого любить ця дівчина і навіть мені вже не вимитись від цієї чорноти. Саме тому вона, напевно, так мало говорить про свої почуття. Хоча, ще не зрозуміло, чи кохає вона мене, чи я просто потрібна їй для чогось. 

Проходжу по насиченому центру міста. Він світиться різнокольоровими барвами. Вся Одеса досі на ногах, вже пізно, а вона все ще живе. І я повинна. Я впораюсь. 

На телефон приходить повідомлення. І я, дивлячись в екран, не помічаю автівки, що їде прямо на мене. Далі все застилає шок.