Розділ 20

《В аду лишь двое - ты и я 
Нас недостаточно распять, в нас нужно выстрелить раз пять
Чтоб души грязные слились в одну опять
И мы пошли по преисподней погулять Нам больше нечего терять.》 

《- Я не встигла? - запитує дівчина та підходить ближче. Бачить, що мені погано і я не маю сили відповідати. Бабуся померла…  

Я дуже любила її. Нехай всі боялись, адже вона відьма, посланниця не від бога, але мене вона б ніколи не образила. І не образить вже.  

Чутки в селищі розповсюджувались швидше, ніж людина вимовить слово, тому вже в день похорон усі знали, що стара померла, а її місце займе внучка. Хоча я не збиралась! Мені це не потрібно, я просто хочу завжди бути поряд з нею. Це не правильно, цього навіть сама дівчина не зрозуміє, але, якщо вибір все ж таки є, то я оберу її.》 

Прокидаюсь. Знову сон з цією… Я навіть не знаю, як її назвати, вона ж копія минулої мене! Чому Санта Муерте підкидує мені ці сновидіння? Так, можливо, то дійсно я у минулому і сила в мене від якоїсь жінки, але навіщо мені знати це все?  

- Ти занадто багато на себе береш, - дивлюсь на Богиню. Так розмовляти з нею можу лише я. Лише я маю силу та дух дивитися їй в очі та не боятися.  

Бо вони в нас однакові.  

Беру у руки телефон та бачу повідомлення від мого маленького хлопчика.  

"Сьогодні о третій ранку чекаю на головній площі. Пропустити хоча б невеличке святкування на честь нашої богині ти не зможеш, я знаю"  

Я фиркаю. Наша богиня... Зовсім вже знахабнів. Він ніколи не зможе назвати її своєю. Бо навіть така свята, як вона, навряд чи допоможе йому там, на небі.  

Микита  

Зв'язати два плюс два виявилось не так вже і складно. Я просто не хотів помічати схожості. Її дивна поведінка, зелені очі, запрошення в клуб та найголовніше. "Сонце світить, поки місяцю це подобається."  

《 - Це просто жах, Микито... - Майже плакала сестра, а всередині все раділо її сльозам.  

Я ненавиджу її. Раніше думав, що це почуття пройде, що так не можна ставитись до рідної людини, але ні. Не пройшло... Яна залишалась найяскравішою плямою в моєму житті, яка маячила перед обличчям завжди. Вона завжди була поряд, а я завжди міг поставити новий шрам на її ніжках. Це задоволення... Це справжня ненависть. Це ненависть до неї, до Яни Романової, яка в усьому була найкращою.  

- Що сталось?  

- Мене не обрали у фінал... Мені усі казали, що з моїми ідеями я пройду, що мої роботи чудові, самі журі казали!!! Але ні... Вони прибрали мене.  

- Сонце світить, поки місяцю це подобається.  

Я був місяцем. І коли мені набридло її личко, яке так і раділо новим успіхам я просто переспав з однією жіночкою з журі. Вона була не погана, але головне, що могла виконати будь-яке моє прохання. І виконала...》  

Напевно, Яніна сильно нічого і не приховувала. Вона хотіла, щоб я знав, хто вона. Для чого насправді цей театр... Вона ж кохала мене більше за себе, ну, до моменту, коли я занадто перегнув і вона втікла, так точно.  

Бачу її. Шукає мене поглядом у двадцяти метрах від мене. Не бачить. Спиною повернута. Гарною стала... Розумна, популярна, багата жінка. Вона теж на темній стороні. Вона на стороні культу смерті. На моїй стороні, але проти мене. Весело.  

- Яно Романівно, а ви сильно змінились. Я навіть не впізнав, - обертається на мій голос зі своєю гарною посмішкою.  

Червоні губи, червоне пальто, чорна сукня та такого ж кольору підбори. І головне. Синій шарф. Вона постійно з ним... Чому ж?  

- Впізнав... Як? Згадав мої зелені очі, братику? - підходить до мене впритул. Не боїться. Вона стала сильною, дивує.  

- Сонце світить, місяць дозволяє... Це мої слова, зірочка, - обіймаю її за талію та посміхаюсь. Наші посмішки однакові. Ми однакові.  

- Ну звісно... - не прибирає мої руки, а навпаки, ще більше посміхається.  

- Ти засмутилась, сестричко?  

- Ні... Усі ж в один момент знімають маски та показують своє обличчя. Абсолютно всі...  

***  

Алія  

Дев'ята ранку, а я знаходжусь під Одесою, біля будиночка, в якому раніше жила сім'я Романових. Хто тут живе зараз, не зрозуміло. Але ми дізнаємось хоча б щось. Я ж не просто так сюди перлася!!!  

- То, що йдемо? - запитує Тимур, оглядаючи вулицю.  

Район елітний, але здається, цей будинок пустує. Він був досить гарним.  

Перелізаємо через огорожу і Тимур підтримує мене, щоб я не впала. Мені, звісно, приємно, але думки зараз не про нього. Яніна. Намагаюсь не повертатись думками до неї, але не виходить... Згадую поцілунок і мене охоплює почуття щастя. Мені сподобалось, але я не можу зізнатися в цьому навіть собі!  

- Тут ніхто не живе... А бо ж, людей немає вдома. - перериває мої думки.  

Я підходжу до нього та заглядаю у вікна. Ні стукіт, ні наші розмови не допомогли. Нікого не було. Варіант з тим, що тут ніхто не живе відпадає, адже все стоїть, ніби й не пройшло 8 років. Будинок і територія просто в ідеальному стані. Тут сто відсотків хтось живе.  

- Давай обійдемо його. Можливо, знайдемо щось, - пропоную та йду вперед.  

За будинком ми знаходимо невеличкий гараж. Єдине місце, яке було не закрите. Переглянувшись з Тимуром, я відкриваю.  

Там все не так чистенько. Купа сміття, приладдя для праці та дитячі іграшки з зошитами.  

- Краще не чіпай руками, - просить хлопець, але я не слухаю його. Починаю перебирати підліткові канцтовари.  

Зошит з математики, біології, з іспанської мови... Ще один збіг. Яніна та Яна. Чи одна ви людина насправді?  

- Йди сюди, - я підходжу до чоловіка, який тримає ще один зошит. - Мені здається, це особистий щоденник Яни...  

Я відкриваю будь-яку сторінку та починаю читати. 

《 Привіт, щоденнику! Сьогодні брат розповів мені таємницю. Через місяць ми летимо в Мексику. Я нарешті побуваю в храмі Богині смерті. Микита не дуже хоче, щоб я йшла туди, але я переговорю з мамою і вона дозволить. 
В мене дуже болить ніжка... Микита каже, що так треба і я йому вірю. Я його дуже люблю, він найкращий брат. 

2009 рік.》  

Я гортаю далі. 2011. Тут дівчині 16.  

《Я не пройшла... Мене не взяли! Господи, я так довго намагалась, а журі... Микита каже, що вони просто підкуплені. Микита мене розуміє. Він єдиний мене розуміє. Останні порізи в мене були два місяці тому. Все давно загоїлось, але шрами залишились. Але Микита краще знає, для чого це. Він каже, що так треба. І я йому вірю.》  

Останній запис у 18 років.  

《Я не буду писати сюди більше ніколи. Те, що він вчинив - остання крапля. Я більше ніколи не повернусь сюди...》  

Якщо порахувати всі ці дати та з'єднати воєдино, то зараз Яні 26.  

- Скільки зараз Яніні? - повертаюсь я до Тимура.  

- 26. Ти думаєш, що це вона?  

- Господи, та це і так зрозуміло! Яна зникла вісім років назад, їй тоді було 18, вона хотіла в Мексику до культу смерті та до нестями кохала брата Микиту, через цих вісім років з'являється Яніна, яка називає себе копією смерті, яка збирає усіх, хто пов'язаний з Микитою поряд і сама намагається вивідати в нього щось! Не можна ігнорувати цей щоденник, це очевидно...  

- Ми знайшли його занадто швидко, чому цього немає в справі?  

- Не забувай про вирвані сторінки... Хтось не хотів, щоб її знайшли. Він не хотів.  

Ми чуємо шарудіння і Тимур витягає пістолет. Я ховаю зошит за спину. Двері до нас відчиняються.  

- Ви хто? - Запитує  не зовсім мила жінка. Хлопець ховає зброю.  

- Ми з....  

- Ми заблукали. Думали, запитати в когось, як йти до парку поряд, але нікого немає, - їй не треба знати, хто ми.  

- Достатньо було постукати у двері. В цьому будинку ніхто не живе, виходьте! - я передаю зошит Тимуру так, щоб та жінка його не бачила.  

Він, своєю чергою, кладе його на підлогу, беручи свою сумку. Ми залишаємось не поміченими.