Розділ 19

Кароліна 

Він вміє діяти на нерви. Я не плачу, ні, в мене вже немає сил плакати. Я просто в шоці. Я не розумію, для чого нас покликала сюди Яніна, я не розумію, що тут робить Микита і не розумію, як він став спільним минулим двох дівчаток. Дильшат та Метревелі. 

В мене не вистачило сил залишитись там, тому зараз я в темряві намагаюсь знайти вихід, але нічого не виходить. Людей занадто багато. 

В один момент стикаюсь з кимось дуже високим. Від нього смачно пахне. Це все, що я змогла зрозуміти. 

- Вибачте! - кричу я. 

- Кароліно, це Ви? У Вас все добре? - по голосу розумію, що це Андрій. Що він тут забув? Чому в місті мільйоннику усі ми обов'язково повинні перетнутись в день смерті!? Тому, що цього хоче богиня. 

《- Eres como la muerte blanca del señor. 

Ви, як біла смерть, сеньйора.》 

Мене пересмикує від спогадів, але я не кажу йому нічого, про свої почуття. 

- Допоможіть, будь ласка! Я заблукала, як знайти вихід? - благаю я, а він просто бере мене за руку та виводить у хол. 

- Так просто? - дивуюсь я, а він відпускає та підходить до гардероба. 

Ми одягаємось і він галантно притримує мені двері. 

- То, як ви тут опинились? - я не поспішаю йти, Алія обов'язково буде шукати мене. 

Він запалює цигарки, а я стою, насолоджуючись спокоєм та свіжим повітрям. На вулиці по осінньому холодно. 

- Запросила сама Яніна на відкриття. Вас, я так розумію, також? - я киваю. - Я читав вашу статтю з нею. 

- І, як вона вам? 

- Усі ваші статті чудові, - посміхається. 

- Я мала на увазі Яніну. - Ніяковію. Він зрозумів про, що я казала, але вирішив погратись. 

- Непогана дівчина, але забагато на себе бере. В неї аудиторія в декілька мільйонів, а вона поводить себе, начебто це мільярди. 

- Хоч хтось сказав це вголос, - посміхаюсь я. 

Поки Андрій палить, я спостерігаю за ним. Чорне волосся та чорні очі. Дуже привабливі руки, на яких красується дорогий годинник. А ще, мене вперше обволікає спокій поряд з ним. Взагалі вперше за останні дні мене обволікає спокій. Його темрява вабить. Вона якась інша... Не така, як в Микити. Напевно тому, що в цій темряві я бачу світло. 

Вибігає Алія і від мого умиротворіння нічого не залишається. 

- Кароліна! Господи, куди ти поділась? - обіймає вона мене. Мені навіть стало соромно, що я так зникла. 

- Все добре, я в нормі. Познайомся це Андрій. Він замовив у мене статтю нещодавно. - Я дуже хочу розповісти про цього закоханого у Шекспіра, але не зараз. 

- Приємно познайомитись. Ліно, нам треба усім поговорити. Прямо зараз, ходімо. 

Але не встигаємо ми зайти назад у клуб, як двері з грюкотом відчиняються і звідти вилітає Микита. 

- Куди ти? Ми не закінчили! - кричить Алія. Вона його зовсім не боїться. 

- Та йдіть ви усі до біса! - він показує середній палець і прямує до своєї жовтої спортивної автівки. Що йому вже сказала Яніна, цікаво... 

Я швидко прощаюсь з Андрієм та прямую за Дильшат у клуб. 

Яніна 

- Навіщо ти зібрала нас усіх тут? Хто ти? - дивиться прямо в очі, а мені смішно. Він дійсно не розуміє? 

- Я? Ще вчора я відповіла тобі на це запитання. А ось хто ти, що дві дівчини трясуться від твоєї появи? Гарний художник? Чоловік, в якого закохано багато дівчаток, які позували тобі на картинах? - підходжу ближче. - Ні, ти не чоловік. Ти взагалі не людина. Але щось тобі доводити та сперечатись я не буду. Мені це не потрібно. І тобі теж. Як казала одна людина, Сонце світить, поки місяцю це подобається. - він боляче штовхає мене та йде. А я сміюсь йому в слід. Він мене не переграє, ніхто мене не переграє. 

Алія 

- Що тут в біса відбувається? - заходимо ми назад у ту кімнату. Дякую, що там хоча б Яніна залишилась. 

- Так, можливо Ви нарешті поясните нам, до чого це все? 

- Сідайте. Поговоримо, - сідаємо на диван і вона починає. - Микита жахлива людина і я про це знала. Не питайте звідки, я все одно не скажу. А ще, я знала, що ви пов'язані з ним. Ось і вирішила дізнатись, як саме, - посміхається. - Для одної він брат, для іншої хлопець. Кароліно, якщо тобі буде від того легше, ти не одна, кому він зробив погано. - В її голосі чути співчуття. - Я хотіла впевнитись у своїх здогадах, ось і покликала сюди. Вибачте, що так вийшло. 

- Я не вірю! - підскочую з місця. - Я б ніколи не подумала, що він може так вчинити... - Очі бігають від Кари до Яніни. - Микита завжди поводився зі мною добре, він кохав мене. Я не вірю, що він міг би так вчинити. 

- Ти звикла довіряти лише своїм очам, але подивись навкруги. Ти дурне, мале дівчисько, яке не розуміє, що, окрім того, що Микита показував тобі є інша сторона. І результат цієї самої сторони сидить перед тобою. - І ми усі дивимось на реакцію Кароліни. 

Дівчина дивилась кудись між нас. В її погляді не можна було зрозуміти щось. Карі погано, але чим допомогти я не знаю. 

- Алія не вірить, що Микита з'їхав з глузду, а я не вірю тобі, - повертається до Яніни. - Ти знаєш набагато більше, ніж вдаєш. - встає зі свого місця. - Ти покликала нас сюди не просто так. Ти не звичайна людина, не звичайна жінка, тому я впевнена, що тобі відомо набагато більше. 

- Сонечко, тобі треба відпочити... - починає Муерте. 

- Не чіпай мене. Ти не хочеш казати правду, гаразд, але тоді більше не вплутуй в ось це все, - обводить рукою кімнату, - мене, бо мені вистачає проблем у житті. Дякую! 

І вона з грюкотом зачиняє за собою двері. 

- Не знаю, чого ти намагалась досягти, але це просто капець. Ти не кажеш, для чого тут ми, але все одно намагаєшся почути адекватну реакцію. Це дивно, Яніно, - зізнаюсь я. 

- Я знаю. Але, бачить моя Богиня, ви усе дізнаєтесь згодом. la primera tarjeta esta abierta... 

- Що? - не розумію я. 

- Можеш йти, кажу. - Ні, я так просто не піду. 

- А ось зараз почекай. Ти поцілувала мене у коридорі! - Не вгамовуюсь я. 

- Щоб заспокоїти тебе. І ти, мені здавалось, була не проти, - посміхається Муерте, а в зелених очах вже бігають чортенята. 

- Я просто не зрозуміла, це відбулось занадто швидко... - вирішую не вести далі цей діалог та просто виходжу за Карою. 

Щоки заливає рум'янцем. Чому я так зніяковіла? Треба їхати до Тимура. Нехай вже пізно, але я маю розповісти про це все сьогодні. Ідея розслідування справи Яни перестає бути такою безглуздою. 

*** 

- Ти розбудила мене, - каже сонним голосом хлопець, відчиняючи мені двері. 

- Вибач, але це дійсно серйозно. Чи тобі не цікаво, що відбувалось у тому клубі? 

- Цікаво звісно. Викладай. 

Я і розповідаю. Мовчу лише про поцілунок. З цим я розберуся сама. 

- Вона сто відсотків щось приховує... А, якщо нам поїхати у дім, в якому раніше жила ця Яна? - пропонує Тимур. 

- Ти думаєш, там живе хтось з родичів? Мати померла одразу після смерті, а батько загинув в аварії... Хто там може бути? - розмірковую. У голову нічого не лізе, я не знаю, як діяти далі. Ми у глухому куті. 

- У неї був брат. Можливо, він живе зараз там. 

- Ось це вже не погано. Гаразд, тоді завтра їдемо туди. Якраз вихідний. 

На тому і розпрощались 

Кароліна 

"Хто крутить ким, ще питання велике: Доля любов'ю чи любов долею?" - приходить повідомлення від незнайомого номера. Але я не боюся, ні. Це наш великий любитель Шекспіру. Що ж він хоче? 

"Вже закохались?" - запитую, бо не розумію, до чого цей уривок. 

"Можливо... Пропоную побачення. Я впевнений, що вам сподобається" - занадто впевнений у собі. Що ж, я теж Шекспіра знаю. 

"Быть может, твой единственный алмаз Простым стеклом окажется на глаз."  - він занадто впевнений у собі. 

"Ось завтра і переконаєтесь в цьому. О 20:00 підійде?" - пишу, що подумаю та вимикаю телефон. 

Я не знаю, чи потрібно мені це все... Хто він? Нова чорна пляма у моєму і так чорному житті.