Розділ 14

Алія 

- Я просто не розумію, чому ми повинні віддати їм справу? Так, це не наш район, але наш підрозділ! Саме наші слідчі знайшли хоча б якісь докази того, що ця дівчина жива і я не збираюсь майже на фінальній прямій віддавати їм, можна сказати, розкриту справу, - верещала я на весь кабінет. 

Ну не можу я стримувати себе на роботі. Мені все одно на всіх і на все, мені все одно на свої проблеми та самопочуття. 

- Алія, я розумію твої емоції, але ні. Я фізично не можу залишити справу тобі, тому заспокойся та йди працюй. 

- Легко вам казати, а мені знову купа писанини... 

У двері стукають і заходить Тимур. З ранку ми бачились і я розповіла йому про Яніну. Насправді не бачу сенсу в цьому розслідуванні... Вона дивна, але зовсім не схожа на його Яну. Я завжди за усі розслідування, але це... Воно не призведе ні до чого доброго. Хоча цікаво все одно. Дивні почуття, коли це стосується Яніни. 

- Моє керівництво передало вам. 

- Дякую, - переводить погляд в папірці. - Ви усі можете йти. 

Виходимо разом і я тупочу ногою. Таку справу втратити! 

- Ти кричала на весь поверх. Розумію, віддавати свою роботу нікому не хочеться. 

- Це все несправедливо... 

- До речі, хотів запросити тебе в музей. Думаю, що нам буде, що з тобою там обговорити, - вони, що всі, показилися? Який музей? Це життя Кароліни настільки нудне, що я вже сама вся цілковита нудьга. 

- Вибач, але я зайнята ввечері. Хіба, що прогулятись набережною після сьомої, - пропоную, бо не хочу сидіти вдома. І він погоджується. 

*** 

Яніна 

Я зла. Бо він зателефонував, коли я гадала на картах. А ще, тому, що він пропонує роботу. А ще, тому, що я не хочу його бачити. 

Але я погодилась. Яніна на його пропозиції завжди відповідає згодою. Поки, що. 

- Яніно, дуже радий, що ви погодились на зустріч! - Навіть не стукає. Ми все ж таки дуже схожі. 

- Так, сідайте. - Чай або каву не пропоную. Не та він людина. 

- Ви чудово виглядаєте... - каже він та кладе на стіл якісь папірці в обгортці. 

- Отже, що ви хотіли? 

- Ви приїхали в Україну, щоб поєднати Іспанію та Україну. А що, якщо об'єднати зусилля? Я напишу декілька ексклюзивних картин і ми з Вами створимо дещо цікаве. - Він підсувається до мене, - Ваш одяг та мої картини. Я думаю, це будуть купувати. Мене знають тут, а Вас там. 

- Ну, мене знає не тільки Іспанія та Мексика, але й увесь світ... 

Микита встає та підходить ближче. Нахиляється біля мого столу. Я чую його подих, від якого напевно б пішли мурашки, але навіть це я навчилась контролювати. Біля нього ніяких емоцій. Ніколи. 

Відкриває та показує ескізи: 

- Навіть, якщо поєднати Вашу стару колекцію та мою стару картину вийде просто приголомшливо! Я впевнений в нас вийде усе, - не можу думати про роботу. Він занадто близько і мені... Мені вперше за останні вісім років страшно. 

Але Микита не бачить. І не побачить. 

- Я подивлюсь та подумаю. Але, ідея не погана. 

- Так... Я знаю, - шепче та цілує у шию. Я ігнорую це, а він майже одразу збирається та йде. 

Запах одеколону, такого знайомого одеколону, йде за ним, а в кабінеті лишаються лише мрії, які через нього ніколи не стануть реальністю. 

Різко зі столу летять усі речі. Я виплескую усі емоції. Нарешті. Їх було занадто багато. Я кричу та залишаю від гарного кабінету одні руїни. Емоції беруть верх, а я не хочу їх зупиняти. 

"- Мамо, я нічого не робила! Це все він! Ми хотіли гратись з ним, але він вдарив Алісу, коли вона сказала, що йому дуже б підійшла роль дракона в нашій грі, але ж це правда!!! - плачу маленька я. 

- Він дійсно вдарив її? Боже мій, я спробую поговорити з ним... З цієї дитини нічого путнього не вийде, я не впораюсь... 

Я виходжу з кімнати та майже одразу потрапляю на очі брату. 

- Навіщо ти все розповіла мамі? - спокійно запитує він. 

- Бо не можна бити дівчаток! - дістає з коробочки сірники. 

- Я знаю, що ти не хотіла... Що ти просто дуже добра дівчинка, але за свої вчинки треба відповідати, так? - дивиться в очі та запалює сірник. 

Одразу ж задмухує вогонь та приймає мені до коліна. Боляче і я хочу закричати, але не можу. Він рукою закриває рота." 

Я нікому нічого не казала. Ніхто і досі нічого не знає. 

- Хочеш, щоб я думала про тебе? Робота, поцілунки, а далі, що? Переспати зі мною захочеш? - злюся я та дістаю з сумочки голку та новий набір ниток. - Тепер про мене думати будеш ти! 

Підходжу до підвіконня, де стоїть свічка. Запалюю її. Відрізаю нитку. Вона червона, це буде приворот на кохання. Він буде думати лише про мене. І ні про кого більше. 

Тушу свічку. Димом очищаю нитку та починаю намотувати на голку. 

Микита думає про мене, Микита думає про мене, Микита думає про мене... 

Після цього всього засовую конструкцію в чохол телефону та намагаюсь заспокоїтись. Я повинна це зробити.