Розділ 12

Яніна 

- Приїхали, - кажу я без емоцій, хоч всередині мене і бушує гнів. 

- Дякую, що підвезла. Бувай, тоді... 

Всього три секунди роздумів і я все ж таки кажу їй це: 

- На початку наступного місяця я відкриваю свій клуб, ти це знаєш. Запрошую на відкриття. Обіцяю, буде цікаво. Ти ж в нас творча особистість? - підколюю я, бо знаю, це зачепить її. 

- Дякую, я подумаю. - І вона виходить з моєї автівки. 

Чекаю поки дівчина зайде у під'їзд і б'ю, б'ю, б'ю руками по керму. Ні, всі мої плани прямо зараз котяться у низ! 

Я не повинна відчувати нічого, окрім помсти, я не повинна ні про, що, окрім неї думати. Але важке відчуття, яке тягарем лягає на мої плечі, що я запросила її в клуб не тому, що це треба, а тому, що мені справді хочеться її там бачити - жахливе. 

Я б з великим задоволенням вимкнула  усі емоції цієї темної ночі, поки усі мої плани на це місто не зіпсувались, але на жаль, я всього лиш копія Святої смерті. На жаль, я все відчуваю... 

Кароліна 

Зустрічаюсь я з Яніною у своєму офісі, за своїм столом, за яким встигла скучити. 

Директор був здивований, що я сьогодні з'явилась тут, але це був вдалий візит, бо я ще й показала йому, як виконується доручення. Все сподобалось, а тому ми з Алією продовжуємо перевтілення. Після зустрічі з Муерте, відправлю їй нове завдання. 

- Доброго ранку, Яніно, сідайте, - запрошую я її. На столі вже американо без цукру. 

Я впевнена, що вона захоче саме таке, бо казала про це в одному з інтерв'ю. Довелось багато про неї перечитати, адже робити статті, не знаючи про людину нічого, не зовсім про мене. 

- Стаття майже готова, ви можете її переглянути, - повертаю я до неї ноутбук. 

Дивиться на каву, але нічого не відповідає. У її стилі. Швидко продивляється усі файли та погоджується. 

- Гарна робота. Я перекину гроші вам на картку. - Я збираюсь з почуттями та дивлюсь їй прямо в очі. 

Я витримаю цей погляд. Погляд, який є ідентичним до погляду мого минулого. Я впораюсь. 

- Що ви мали на увазі, коли писали мені коментар? 

- Нічого такого... Я ж Яніна Муерте. Мої думки мало хто розуміє. Але у вас вийшло, якщо ви все ж таки запитали зараз про це. - Встає зі свого місця та йде до дверей. 

Відводжу погляд. Я витримала її зелені очі. 

- Приходьте на відкриття клубу. Дату та час ви знаєте. Запрошення я надішлю. Я впевнена, вам це буде цікаво. 

На цих словах вона покидає мій затишний кабінет, залишаючи в ньому лише запах свічок Культу смерті. Запах, який я напевно ніколи не забуду. 

Алія 

Прокидаюсь раніше будильника та одразу згадую про мою зустріч з Яніною. Що це все значить? Чому поряд з Яніною я так дивно себе відчуваю? Не знаю, чи це так магія її культу діє, чи що це? Поряд з нею я забуваю про Микиту, я забуваю про все... Боже, я так заплуталась. Я вже нічого не розумію. 

Дістаю телефон. Три пропущених дзвінки від мами. Говорити не хочу, але телефоную. Вона вже навряд чи спить. На роботу їй рано. 

- Так, мамо, що ти хотіла? 

- Чому не брала слухавку? Я хвилювалась! - злим тоном відповідає вона. 

- Мені не дев'ять років. Я взагалі не вдома була. В тебе щось серйозне? - відгукуюсь сонним голосом. 

- Я чула, що Микитка покинув тебе... З ним все добре? 

- Ох, ти вже в курсі... А тебе не цікавить, як почуваю себе я? Чи все зі мною добре після цього розриву? - образа на батьків, яка тягнеться ще з дитинства, новою хвилею накриває моє серце. 

- Що з тобою буде? Я впевнена, що саме ти щось не так зробила! Він людина тонка, художник. Я завжди казала, що він покине тебе, якщо не будеш мене слухати. А ти не слухала, ніколи не слухала! - Я вимикаюсь. 

Мені набридло слухати її постійні образи. Вона ніколи не телефонує, щоб запитати, як я себе почуваю. Вона телефонує лише для того, щоб зіпсувати настрій, але я все одно, як мала дитина, і досі сподіваюсь, що вона зміниться. 

Витираю сльози та встаю збиратись на роботу. Сьогодні треба переговорити з Тимуром. І з керівництвом, яке повернулось з відпустки. 

Кароліна 

Я залишаюсь у кабінеті одна. Руки трясуться. Відчуття ніби серце зараз розірветься. Боляче. Дзвін у вухах вбиває. Сльози ллються, а час ніби зупиняється. 

- Добрий день, - заходить до мене два чоловіка, але їх голоси одразу ж пролітають у потоці цього жаху. Я помираю... Я вмираю прямо зараз. 

- Господи, що з нею? - Лякається один. 

Я не можу сказати, чи знаю їх та не можу нічого відповісти. Лише хапаю ротом повітря. 

- Зачекай, не заважай, - другий сідає поряд зі мною на коліна - Заспокойся. Ти не помреш. Ти впораєшся. Спробуй почути та зрозуміти мене, з тобою все буде гаразд, це лише твій мозок. 

Проходить, мабуть, вічність, як я заспокоююсь. Мене все ще трясе, але я вже можу бачити двох чоловіків. Це Тимур. Знайомий Алії, з поліції. Його біле волосся одразу чіпляє погляд. А ще, він наляканий. 

Поряд зі мною стоїть... Нічний любитель Шекспіра. Виглядає він просто чудово. Максимально гарний. Чорне пальто та гарний класичний костюм. 

- Вибачте за це все... Я насправді навіть не розумію, що це було, - запинаюсь я. І досі не можу прийти в себе. 

- Панічна атака. Я не знаю, чому вона відбулась, але я знаю, як з ними впоратись. Я психіатр за освітою. - відповідає Андрій. 

Я все ще не знаю, що казати. В мене ніколи такого не було... Навіть після найжахливіших зустрічей з минулим. А тут... Просто після появи цієї Яніни. Мені, що, проблем у житті мало? 

- Я бачу, що ви зараз не в тому стані, щоб розмовляти зі мною. Тримайте мою візитівку. Зателефонуйте, коли зможете переговорити. Це стосується вашої роботи. До побачення. - І він виходить. Добре, з одним розібрались. Що інший хотів? 

- Так, я теж краще зайду пізніше... - Хлопець розгублений. Напевно, не очікував побачити мене в такому стані. Поліцейські теж люди.