Розділ 5

Прокидаюсь я на лавці, у парку поряд з клубом. Як я сюди дійшла, не пам'ятаю. Пам'ятаю алкоголь, секс. Але з ким він був, ні... Емоцій своїх теж. Виходить, все це було задарма? Хоча, так напевно і краще. 

Намагаюсь встати та берусь за голову. Болить... Там все переплутується, але я вийграла! Сподіваюсь, Алія теж не мухлювала. 

Викликаю таксі та забираюсь на заднє сидіння. Вся пом'ята, у вчорашньому одязі та змазаному мейкапі, але водій не цікавиться моїм станом. 

Повз нас проносяться ще зелені дерева. Холодно стало в цьому році зарано. В моїй суконькі не зігрієшься. Ще не зрозуміло, коли я там опинилась і скільки пролежала. Дивно ще, що нічого не вкрали. 

В один момент поглядом зустрічаюсь з цим самим водієм. На автоматі прикриваю краєчком пальто коліна. Як взагалі можна було узяти бідну, п'яну дівчину прямо у клубі? Він ще пожалкує в мене... Але згадати б хто. 

На цих словах мене прориває. Мою істерику не зупинити і сміюсь так, що виступають сльози. Напевно, я розумію Алію, їй не вистачає емоцій у житті. Ось вона і поводить себе іноді, як неврівноважена. 

Алія 

- Привіт! - я обійняла Кароліну і вона тихенько присіла на диван на проти мого робочого стола. 

Вона передзвонила мені о двандцятій ранку. Розповіла усе. Я реготала ще довго, хоча й сказала по телефону, що це не правильно і, що так не можна поводитись. Перечислила їй купу моралей та продизинфікувала мізки, як треба. Бо тепер же я Кароліна. 

- Ось твоя книга. - віддаю їй роман, який позичений був вчора. 

- Ти, що вже прочитала? - не зрозуміла білявка. 

- Як виявилось, вона не така вже й погана... - посміхнулась. 

Щоб ви розуміли, я навіть замовила собі другий том, але Карі про це знати не обов'язково. 

В двері постукали. Увійшов одягнений у форму чоловік. На фоні всього цього чорного вбрання окремо виділявся білий колір волосся. Здається, навіть не фарбований. Копія Кароліни, я вам навіть скажу. 

- Добрий день, мені сказали, що це ви тепер в нас займаєтесь карним розшуком? 

- Так, я перший помічник головного слідчого. Що ви хотіли? - відповідаю холодно. В нас тільки так. 

- Мене перевели з цього підрозділу, але є одна справа, яку я хочу закінчити, - загадково почав він. 

- Тобто? 

- Я можу говорити при ній? - подивився на Кароліну. 

- Так. 

- Справа в тому, що вчора до України повернулась дизайнерка Яніна Муерте. Вона вже довгий час працює в Мексиці. Можливо, ви чули? 

- Так... Я вчора в новинах, - голос в нової знайомої затремтів. 

А чоловік цей навпаки зрадів, що ми знаємо про кого мова. 

- Вісім років тому, коли я тільки починав свою роботу у вашому підрозділі, зникла дівчина. - він виклав перед нами справу. - Яна Романова у віці 18 років просто зникла. Не зрозуміло куди та навіщо. Зв'язок з нею перервався, а рідні не знали, де вона. 

- Романова? Знайоме призвіще... Але до чого її справа до популярної на весь світ дизайнерки? 

- Чомусь мені здається, що це вона... Та сама зникла дівчинка. Або має якісь зв'язки з Романовою. - він сів поряд з Кароліною та продовжив. - Розумієш, коли я побачив її в новинах, чимось вона мені нагадала ту маленьку дівчинку. 

- Але ж вони зовсім не схожі, - я розглядала справу та не розуміла, що він від мене хоче. 

- Не обличчям, ні. Рухами, голосом. Чимось іншим. Допоможи мені відкрити її знову. - заблагав він. 

- Що ж... Зараз все одно глухо в підрозділі. На жаль, нікого не вбивають, тому, я спробую переговорити з керівництвом. 

- Дякую. - він вже йшов на вихід, але обернувся та запитав в Ліни, - А тебе часом не Алія звати? 

- Я Алія. - вигукнула. 

- А... Значить, щось переплутав. А ти значить... 

- Кароліна. А тебе, як звати? 

- Тимур. 

На цьому і розпрощались.