Частина друга. Перше завдання.

...Потроху я звик до цього вагончику. В якійсь мірі він почав виглядати навіть затишним. В кутку біля невеличкого сміттєвого відра я побачив віник та совок.

-Нумо до роботи, прадідусь пилососу, хаха.

Я проговорив це вслух і навіть сам посміявся зі свого маленького жарту. Насправді вагончик всередині був досить чистим та доглянутим, мені довелось лишень трошки позамітати, протерти пил зі старого комоду та виселити кількох павуків, які ховались по кутках цього будиночку. До великої шафи я нажаль не дістав, щоб протерти пил також і там, тому поставивши своє знаряддя праці на його місце я прийнявся розпаковувати свої сумки. В шафу - одяг, в комод - речі першої потреби, на ліжко - свою постіль, яку я забрав з дому. Всього за півтори години я повністю прибрав безлад в своєму скромному житлі. В кутку біля плити тихо загудів старий холодильник, дивно чому я не помічав його гудіння увесь цей час. І тут я оторопів, я ж не взяв з собою ніякої іжі, тому що думав, що буду жити в місті і зможу все купити на місці, але відкривши холодильник мої переживання згасли. На поличках акуратно були складені кілька консерв з тушкованкою, якимось паштетом, а також дві півторалітрові банки маринованих овочів. Все виглядало так наче я знову повернувся в дитинство і приїхав до бабусі в село, хіба що у бабусі не було консерв, а була домашня їжа. Я зачинив дверцята холодильнику та розправився, ставши в повний зріст. В голові промайнула думка вийти на вулицю. Вийшовши мене зустріли сутінки, гарні, не такі як у місті, мальовниче небо заливалось оранджево-рожевим кольором, поодинокі білі хмарки пропливали по небу де не де. Хоча й світло досить таки важко пробивалось до мене через височенні сосни, все ж таки цей вид був неймовірним. Я вдихнув чисте лісове повітря на повні груди. Після важкого й брудного повітря у місті, яке було загазоване вихлопними газами машин, випарами заводів та парами від гарячого асфальту це лісове повітря відчувалось по справжньому чистим.

Вирішивши трохи оглянути місцевість я знову пройшов на імпровізований задній двір свого нового житла. Біля нього досить таки гучно буркотів генератор, але це все одно не йшло ні в яке порівняння з постійним шумом тисячі автомобілів у місті. Підійшовши до невеликого сарайчику з дровами я вирішив детальніше оглянути як саме влаштований паровий котел та як їм скористатись. Так, надворі було літо, місяць липень, здавалось, яке опалення в такому пеклі, але мені все одно не було чим зайнятись, та і непогано було б раніше взнати як усе працює. Знизу цього старенького, трохи іржавого апарату була топка для дров, яка за роки праці вже була досить брудною від сажі. Вище нього знаходився резервуар, а на корпусі проста заливна горловина для води. Я зрозумів що якщо налити у резервуар води та запалити знизу топку, то з часом вода закипить, і пара, якій буде нікуди діватись, під власним тиском підніметься доверху й попрямує по трубам прямо до мого будиночку. Час летів зовсім непомітно, сонце вже давно сховалось за горизонт. Лишень тоді я закінчив оглядати місцевість, коли вже було важко щось розгледіти без ліхтарику. В кількох десятках метрів від вагочику я помітив криничку з чистою джерельною водою, а біля неї залізне відро з мотузкою, прив'язаною до нього. Повернувшись до вагончику та увійшовши в середину я помітив над дверями настінний годинник, стрілки показували о пів на десяту годину. Потрібно було лягати спати, тому що зранку мене чекала моя перша важка праця, наостанок я підійшов до невеликого умивальнику щоб почистити зуби. Завершивши гігієнічні процедури я ліг в м'яке ліжко та й не помітив як провалився в сон...

Я прокинувся рано, з першими променями сонця які пробивались через лісову гущу і били прямо у віконце моєї домівки. Старий настінний годинник показував шосту годину ранку. Я піднявся з ліжка, потягнувся й підійшов до раковини щоб вмитись. Прохолодна вода допомогла мені повністю прокинутись, я почистив зуби та вийшов на вулицю щоб вдихнути свіжого ранкового повітря. Раптово я згадав про генератор, який всю ніч буркотів за вагончиком. Підійшовши до нього я помітив що він все ще гуркоче, але рівень бензину вже був досить невеликий, тому потрібно було додати ще. Я не знав де його тут роздобути, але вирішив залишити все як є. Повернувшись до житла потрібно було поснідати, а то працювати на голодний шлунок справа не найкраща. Я дістав з холодильнику консерву з тушкованкою. На етикетці гарним шрифтом вимальовувався напис "тушкована курка в своєму соку", а нижче "якість гарантуємо!". На верхній стороні була відкривачка. Я відкрив консерву та подумки подякував виробнику за те, що там була відкривачка, тому що консервного ножа я з собою не мав. Я потягнувся до свого комоду, на якому в невеликому поліетиленовому пакетику лежало столове приладдя. Раптово рація, яка також лежала на комоді зашипіла, потім з неї донісся голос, це був голос дядька Остапа.

-Агов Марку, прийом! Ти вже прокинувся? Прийом.

Я взяв рацію до рук та натиснув на ній кнопку:

-Так-так, дядьку Остапе, я тут. Прийом.

-Оо, то ти молодець шо уже прокинувся, я скоро буду біля тебе, приготуйся, сьогодні твій перший бойовий виїзд, ха-ха. Прийом.

-Дядьку Остапе, тут така справа, мені потрібен бензин для генератору, бо той що був в генераторі вже майже закінчився. Прийом.

-Добре малий, не переживай, без світла ти не залишишся, привезу тобі каністру. Кінець зв'язку.

Після слів дядька Остапа рація видала короткий мелодійний звук кінця зв'язку і затихла. Я швиденько взяв виделку до рук та прийнявся снідати, через п'ять хвилин я вже був повністю готовий до праці та вийшов на вулицю очікувати дядька Остапа. Приблизно ще через десяток хвилин наскрізь ліс пролунав знайомий гуркіт, який з кожною хвилиною лунав дедалі ближче. УАЗ дядька Остапа, не інакше. Ще через десять хвилин він вже був біля мене. Його безвідмовний товариш зупинився на тому ж місці, що і вчора. Дядько Остап вийшов з машини та попрямував до мене. Простягнувши руку він привітався зі мною та заговорив перший: