Чатина перша. Прибуття.

...-Сьогодні перші дні після завершення мого навчання в автомобільному колледжі, я вже знайшов собі роботу і домовився на рахунок неї. Мені обіцяли великі гроші та престижну роботу, що ж, сподіваюсь так і буде...

З очима, які буквально сяяли від надій я йшов до автобусної зупинки, радісно роздумуючи над тим, що мене чекає. Погода була сонячною, легкий вітерець обдував мої плечі і я гордо йшов до цілі. Неприємності почались вже в перші кілька годин, мало того що автобус запізнився, так приїхала ще й якась стара радянська розвалюха, в якої помітно троїв двигун, а всередині все скрипіло і свистіло. Я пройшов до салону, там було досить таки мало людей, може з п'ятеро, не більше. Я показав свій білет водієві та сів на вільне місце. Автобус весь був іржавий і місцями через дірки у підлозі я навіть міг побачити асфальт, по якому невпинно, наче пекельна колісниця, нісся наш автобус.

Пройшло кілька годин, можливо чотири чи навіть шість, гарні пейзажі за вікном змінились не найкращими полями з сухою травою та перекоти полем, а гарна асфальтована дорога змінилась понівеченою ґрунтовою, наче у моєї бабці в селі, але в кілька разів гірше. Звичайно через тисячу й одну дірку в автобусі почав просочуватись пил. Мій оптимізм поволі падав, а речі ставали усе більш брудними. На щастя їхати залишалось не довго і вже через годину я стояв зі своїми сумками на старій пострадянській автобусній зупинці, зробленій з бетонних плит. Посередині великої плити яка імітувала дах цієї зупинки відблискував на сонці металевий знак з назвою села. "Багно".

-Дивно...

Проговорив я вслух прочитавши назву на знаці. Прочекавши на ній ще приблизно пів години вдалині я почув гуркіт, такий - наче сам "победний" радянський танк наближається до мене, скриплячи своїми порушеними від снарядів бронелистами. Через хвилину я помітив знайомий силует, а ще через одну хвилину біля мене проїхав старий престарий УАЗ-456, опісля він розвернувся та під'їхав до зупинки. Стан в цієї "бойової машини" був нічим не кращим від автобуса, яким я добирався до цього богом забутого села. З автомобілю вийшов здоровий такий чолов'яга, майже пенсіонного віку. Перше що кинулось в очі - його велика лисина посеред голови, кругом якої залишалось ще таке сяке волосся. Ця картина нагадувада мені озерце посеред лісу. Одягнений він був в не зовсім брудний, але і не в ретельно вичищений одяг, стара блакитна сорочка в клітинку, темні штани на підтяжках, які більше нагадували кальсони з кишенями і звичайно тверді коричневі туфлі, які вже побачили у цьому світі не мало див.

-То це сі ти є той новий водій якого нам відправив той тєхнікум, да?

Чолов'ягу відразу відрізнив його сільський акцент, я звик чути лишень чисту українську мову, тому його акцент трохи розсмішив мене.

Він подав мені руку для того щоб привітатись. Я секунду провів у роздумах, а після, привітавшись з ним, відповів:

-Так, дядьку, це я.

-Господи, ну ти ж вилите міське дитя, навіщо тобі та глухомань, га? От не знають вже куди дітей діти, погань, щоб їм всі двері та ворота з завіс познімали!

Це був досить веселий чоловічок, він жартівливо розмовляв, а його сільський акцент змусив мене посміхнутись.

-Та я дядьку роботи шукаю, от мене і відправили сюди.

-Ооо то це ти якраз по адрєсу, грузи сумки в багажник, зара ми тебе ото швидко доставимо, навіть не помітиш як мій жеребець донесе нас!

Чолов'яга підійшов до багажнику та спробував відкрити дверцята, але старі іржаві замок та завіси не хотіли так просто здаватись. Після кількох спроб дядько досить таки смішно вилаявся:

-Ааа шоб тебе громом побило, зміюко ти ненажерлива, ану відкривайся інакше я тебе вдома болгаркою відкрию!

На диво після того як він вилаявся дверцята відразу ж піддались і з страшним скрипом відкрились.

-Ну ти уже ізвіняй шо в мене так тут грязно, чекай я осьо зараз тряпочку постелю, не хочеця просто шоб ти сумки свої мазав.

Я підійшов зі своїми сумками до багажнику автомобіля, а дядько у цей час вже постелив на дні старий полотняний мішок. Я поставив сумки на нього, після чого дядько жестом вказав сідати у авто. Я відкрив дверцята з пасажирської сторони і сів до авто. Всередині салон теж не подавав надій, частина оббивки була зірвана, так само як і оббивка на сидінні, а частина салону була взагалі з фанери. Сидіння на диво було дуже м'яким та комфортним. Дядько сів за місце водія та плавно повів авто далі по дорозі. Хоч яким б воно не було, але він вів його дуже плавно і ми рухались дорогою наче пухка хмаринка в небі, я навіть на секунду забувся що їду в настільки старій та понівеченій часом машині. Майже всю дорогу ми їхали в тиші, а потім дадько запитався:

-Тебе ж хлопче Марком кличуть?

-Ну так.

-То тримайся марку, зараз буде весело!

Невдовзі наше авто влетіло в багнюку. Я подивився в лобове скло і побачив що вся дорога надалі буде з мокрого, грузкого багна з глибокими калюжами.

-Осьо така в нас дорога, Марку. Без повного приводу і пониженої передачі по такому багну ти і з місця не зрушиш. Але у нас є і гарні участки, просто вони трапляються не так часто...

Пройшло кілька хвилин в мовчанні, після чого чолов'яга знову вирішив почати діалог:

-Мене тут дядьком Остапом кличуть, в свій час я на місцевій пилорамі багато відпрацював, але застарий я вже для того, кістки не ті, все болить...

-Ну та, у вас уже вік не той, дядьку Остапе. Колись і ви були молодий та парубок моторний, а зараз ви заслужили відпочинок.

-Та краще би я залишився отим парубком моторним, чим осьо бути таким старим та негідним...

До кінця дороги ми їхали мовчки. Нарешті ми піднялись на невелику гірку де була більш менш рівна та тверда дорога. Ще через п'ять хвилин ми дістались до коричневого будинка-вагончика. Такий собі металевий будиночок серед лісу з тонких листів металу. Біля будиночка стояла стара престара радянська вантажівка - Газ-66.

-Ото є безотказна машина, повний привод, понижена, на ній тобі по цьому багну буде тільки в удовольствіє кататись!