Глава 21. Мудрість та велич

Повернення до тіла виявляється очікувано болючим, щоправда, при цьому я не відчуваю нічого, крім черепа. Втім, приблизно те саме було й минулого разу, коли мене витягував Альд, тож це якраз не дивно. Той крихітний запас сил, який утримується в моїй дурній голові, майже повністю йде на відновлення чарів слуху.

— ...повернулась, — долинає звідкись збоку знайома протяжна говірка.

Мілех додає ще щось, але мені не вдається розібрати слова — надто нестабільні ще чари слуху. Але розуміння того, що колишній канцеліар живий і знаходиться поряд, викликає в душі справжню бурю — подив, радість, занепокоєння та...

Запитання. Безліч питань.

Я чую поряд шерех та відчуваю, як тонкий струмок енергії, що підживлює мене, трохи посилюється. Цього замало, а спроба відновити сили самостійно викликає знайоме за Середньосвітом відчуття скам'яніння. Попри все, мені таки вдається повернути чари зору і побачити схилене наді мною...

Обличчя скелетованого ліча.

З тією самою отруйно-зеленою аурою, відблиск якої витягнув мене з пітьми несвідомості.

— З поверненням, Шиз, — м'яко вимовляє скелет в просторій чорній мантії з лаконічною вишивкою сріблом по краю. І без того невисокий, тепер Мілех здається ще нижчим через посмертну худорлявість кісток. — Я-а ра-а-адий, що ви вирішили повернутися.

Відновлення чар мови виявляється дуже доречним.

— Ви померли? — ошелешено питаю я.

Молодець, Шизо, дурнішого питання годі й придумати, коли перед тобою ліч.

— Та-ак вже скла-а-алося, — колишній канцеліар розводить руками, і за його тоном не зрозуміло, чи радий він сам такому повороту подій.

Я тим часом намагаюся озирнутися — настільки, наскільки дозволяє це зробити мій нерухомий череп. Видно кут кімнати та край темного дверного отвору. По світлій стіні танцюють сонячні зайчики, ковзаючи між тьмяними рунами під стелею.

Будинок Суртаза? Втім, краще вже спитаю.

— Де я?

— У будинку Сурта-а-аза, — ліч підтверджує мій здогад.

— А як я тут опинилася?

— Ва-а-ас приніс лорд Альдауа-а-ар.

Альд живий. Від цієї думки в голові стає до неподобства порожньо — решта питань кудись зникає, змита хвилею радості та полегшення. І якщо він теж вижив, то...

— Він тут?

— Наскільки я розумію, має незаба-а-аром повернутися. І поки його нема-а-ає... — з цими словами колишній канцеліар обережно бере мою голову і повертає її, укладаючи очницями догори, — почнемо ритуал відновлення.

— У мене навіть кістки збереглися? — мені чомусь стає смішно.

— Не всі, на жа-а-аль, — зітхає Мілех. — А ті, що збереглися — сильно пошкоджені. Що створить певні скла-а-адності в нинішніх умовах...

— У яких умовах?

Тривога, що причаїлася десь у глибині мого розуму, знову випускає свої чіпкі щупальця у спробі зловити рій думок і питань.

— Зі зникненням Середньосвіту ма-а-агія полиша-ає околиці уцілілих світів, — сумно повідомляє колишній канцеліар. — Повільно, але помітно.

— Зникненням?.. — ошелешено перепитую я.

— Та-а-ак, — голос Мілеха стає ще сумнішим, і йому вторить дзвін якихось склянок. — Сильні ма-а-аги та лічі ще трима-аються. Сла-абші вже ста-а-али звича-а-айними людьми.

— Я мала на увазі Середньосвіт.

— Та-а-ак, його більше нема-а. Середньосвіт загинув разом із закриття-ам Розлому.

Гарно допомогла, що тут ще сказати.

Втім... Може, це й на краще? Тепер, навіть якщо у Суртаза по той бік щось піде не так, бліді не зможуть знову відкрити Розлом за всього бажання. Немає ні джерела підживлення, ні місця, де міг би відкритися портал.

Дізнатися б ще думку Альда з цього приводу. Але якщо він мене витягнув звідти, отже, не надто й сердиться. Або навпаки — розлючений настільки, що хоче упокоїти мене особисто. Щоправда... Якщо магія йде з нашого світу, то лічей все одно незабаром не залишиться.

— А де зараз Альд?

— В За-а-алі Ра-а-ади.

Під ці слова основа мого черепа починає нагріватися, ніби до неї піднесли запалену свічку.

— Потерпіть трохи, за-а-араз буде неприємно.

Неприємно – це м'яко сказано. Тепло швидко перетворюється на відчутне печіння, а згодом — на пекучий біль. Але це все одно не можна порівняти з тим, що я відчувала після знищення кристала. Тож, можна й потерпіти.

У міру болісного приєднання нових кісток відчуття підказують, що у мене більше немає лівої руки, половини попереку, тазу та обох ніг. І все ж, відновлення йде швидше, ніж я очікувала, і незабаром мені вдається навіть незграбно підвестися, спираючись на праву руку. Побачивши три двері, я остаточно переконуюсь у тому, що знаходжусь на другому поверсі в будинку Суртаза, і все це мені не ввижається.

— Ви швидко відновлюєтеся, я-ак і передбача-ав лорд Альдауа-а-ар, — схвально промовляє Мілех, допомагаючи мені влаштуватися зручніше на кушетці. — Це добре, ча-ас прийма-а-ати гостей.

Не встигаю я запитати, хто саме вирішив мене відвідати, як відчиняються центральні двері та з темряви коридору виходить... скоріше випливає Лінс. Вдягнена в темно-червону сукню з високим коміром і довгими рукавами, вона обережно переступає поріг, однією рукою трохи піднімаючи поділ, а другою — підтримуючи помітно округлений живіт.

Скільки часу я валялася купкою кісток?

— Шиз... — полегшено видихає чарівниця і прямує до мене.

— Обережніше, — застерігає Мілех, — ми не зна-аємо, я-ак...

— Та все буде гаразд, — Лінс роздратовано відмахується та обережно сідає на вільний край кушетки. — Як ти? — звертається вона до мене.

Мені потрібно кілька секунд, щоб зрозуміти, як я все-таки почуваюся. Сили поступово повертаються, причому — напрочуд швидко. Ніби історію про поступове зникнення магії колишній канцеліар просто вигадав.

— Нормально... начебто, — невпевнено відповідаю я. — Ну, наскільки це взагалі можливо.

Шурхіт, дзвін склянок і кроки, що віддаляються, вказують на те, що Мілех вирішив дати нам можливість поговорити наодинці.