Глава 20. Через мале — до великого

Артефакт жваво відгукується, і мене охоплює дивне заціпеніння. Наче на кілька довгих секунд я сама перетворилася на кристал. Продовжуючи свій похмурий речитатив, Альд повертає до мене голову — мабуть, щось відчув. Я лише знизую плечима. Потік енергії від мене до нього стабільний, тепер головне завчасно не викрити свою самодіяльність.

Знати б ще, що треба робити, щоб через малий кристал створити зв'язок з цілим родовищем і потягнути з нього енергії для Альда. А після цього — подивитися, чи не зможу я розірвати енергетичний канал між Розломом та Серцем Світу?

Кілір же сказав, що після створення зв'язку я можу зробити, що захочу…

Про всяк випадок озираюсь назад — блідих нема. Після цього кидаю погляд на колишнього підселенця — він якраз розправляє плечі та закидає голову. Схоже, дивиться на практично непомітний верхній край розлому. Хоча, може просто на небо захотілося востаннє подивитись.

Знову хвиля енергії. Повертаю її назад і отримую натомість вже знайоме відчуття скам'яніння. Цього разу воно триває на кілька секунд довше. Може, цей стан і є тією стежкою, що веде до Серця Світу? Щоб перевірити це, я першою відправляю трохи енергії у кристал. Вловивши потрібний стан у відповідь, мені на думку спадає ще одна шалена ідея — ментальний зв'язок. З кристалами.

Кілька швидких спроб зв'язатися. Невдалих. Втім, хто б сумнівався. І відчуття скам'яніння зникає без сліду — кристал справно віддає свою енергію, але більше не реагує на мої спроби розбурхати його зворотнім імпульсом.

Кістки Суртаза, та що ж таке!

Кидаю погляд на колишнього підселенця. Все ще стоїть, промовляє заклинання. Трохи  повертаю голову, щоб побачити портал. Вихор вже встиг розширитися і тепер навіть потроху намагається лягти на бік. Довго відкривається. 

Гаразд, не вдається під'єднатися для поповнення сил, але я все ще можу повірити на слово Кіліру. Звісно, це ризиковано, з огляду на його колишні заслуги та незрозумілі причини такого раптового бажання допомогти. Але хто знає… Може, це взагалі був не він, а моє власне чуття? У мене ж з'являлися ідеї, що звучали в моїй голові голосом колишнього підселенця? Може, Альд – це втілення моєї творчої або розсудливої частини, а Кілір – руйнівної?

Ох, Шизо, про що тільки не подумаєш на порозі смерті. Геть збожеволіла. Таке собі виправдання, але…

…але тепер я розумію, що Кілір — чи хто б це не був — навряд чи збрехав. Альд згадував про знищення кристалів — хоч тоді я не надто звернула на це увагу, але запам'ятала. По той бік, в іншому світі, Суртаз полюватиме на живі джерела блідих. Принаймні, на це хочеться сподіватися. Колишній підселенець своїм упокоєнням має намір спровокувати потужний енергетичний сплеск. Він зруйнує Серце Світу — джерело підживлення Розлому з нашого боку. Хто знає, до яких наслідків це призведе загалом.

І тут я така — розумію, що можна зробити, щоб врятувати Альда від загибелі, але гадки не маю, як саме це робиться.

Огидне відчуття безсилля перед невідворотним кінцем запалює мою душу люттю.

Я не хочу вмирати. Але і щоб Альд загинув – теж не хочу. Причому настільки, що якщо доведеться обирати...

У словах колишнього підселенця лунають наказні нотки, і внутрішнє чуття підказує мені, що відповідальний момент вже близько. Рука з кинджалом починає зрадливо тремтіти, але я лише міцніше стискаю рукоять.

Через мале — до великого. Думай, Шизо, думай.

Я розкриваю долоню і так дивлюся на камінчик, що лежить на кістках, ніби той здатен дати мені хоч якусь підказку. Скоса поглядаю на Альда — раптом вже час бити — помічаю уламки кристалів, що застрягли в черепі колишнього підселенця.

Розбити? Але енергії для імпульсу, що дозволив би створити канал напряму з Серцем Світу, буде замало, мабуть. А зруйнувати родовище замість Альда й поготів не зможу — якщо на кристали під землею не вплинуло навіть одночасне знищення всіх самоцвітів у черепі колишнього підселенця. 

Хоча… Він же поглинув ту енергію, що звільнилася з них. Пропустив через себе, частину напевно втратив, а рештою перевантажив портал. А якщо не поглинати та спробувати одразу направити вниз? Ще й своїх сил додати, щоб вже точно дісталося родовища, бо воно ж знаходиться на хто знає якій глибині під цією клятою землею, що поглинає магічну енергію.

Та чи вистачить цього?

Ох, Шизо, якщо ти це переживеш, Альд сам тебе приб'є за зрив його грандіозного плану.

Колишній підселенець знову повертає голову в мій бік. Схоже, таки підозрює недобре. Або дає знак приготуватися.

Виявилось, що друге. Альд замовкає та схиляє голову. І розриває енергетичний зв'язок між нами.

Підкоритися і допомогти колишньому підселенцю чи зробити по-своєму з ризиком звести нанівець усі його старання?

Я накоїла чимало дурниць за своє коротке життя, та й за посмертя — теж. Тому ідеальної рятівниці світу з мене не вийде в жодному разі. Тож навіщо зраджувати цій чудовій традиції, якщо все й без того бадьоро та весело крокує напрямки до Суртаза? Та раптом моя химерна вдача вирішить усміхнутися і цього разу?..

А якщо ні... Тоді це безперечно стане моєю останньою дурістю, про яку, на мою малодушну радість, ніхто й ніколи вже не дізнається.

Мої сумніви тривають лише кілька секунд — час, достатній для того, щоб перекотити кристал по долоні та зручно влаштувати його на зап'ястних кістках, щоб не провалився в разі чого. Тільки б не схибити, він такий маленький…

— Пробач, — тихо кажу я і б'ю рукояттю кинджала по кристалу.

З тихим дзвоном камінчик розлітається сотнею крихітних зелених іскорок і обпалює мою долоню таким нестерпним болем, якого я не відчувала навіть під час катувань Кіліра, навіть при смерті — у момент підселення Альда.

Зашипівши, я намагаюся струсити уламки кристала, що пропалюють мої кістки. Альд піднімає голову та повертається до мене всім тілом. І за ці кілька секунд я встигаю спрямувати весь свій біль і всю свою лють на створення внутрішньої перешкоди, яка б не дозволила хвилі енергії зі зруйнованого кристала пронестися моїм тілом. Разом із моїми силами, цей потужний потік відбивається та прямує у зворотній бік.