Глава 19. Справа всього життя

Повною мірою оцінити свої враження від того, що сталося, мені не дає відчуття руху під рукою. Альд піднімається на ноги — мені доводиться злетіти трохи вище, зберігаючи енергетичний контакт. Хвиля пекучого болю прокочується тілом, але краще так, ніж несподіваний розрив — адже я зовсім не впевнена, що зможу втримати та направити таку силу на відстані. Незграбно переставляючи ноги, колишній підселенець наближається до Розлому.

Та він знущається.

— Ти теж туди зібрався? — відсутність інтонацій у моєму питанні надає йому трохи саркастичності.

Альд нічого не відповідає, проте голоси в моїй голові знову посилюються, і тепер я навіть розрізняю уривки окремих слів. Щоправда, легше від цього не стає — лише сильніше відволікає від того, що відбувається.

— Стеж... за потворами, — здавлено вимовляє колишній підселенець. Кристали на його черепі продовжують сяяти, але мені вже не здається, що вони от-от розплавляться. Хоча дивитись на них все ще неприємно.

Як би мені не хотілося це робити, але схоже, що доведеться. Я обережно дозволяю своїй руці сповзти з плеча Альда. Відчуття — неймовірні. І мені чомусь здається, що не тільки в мене. Але зв'язок зберігається, тому обійшлося без раптового обсипання кісток.

Колишній підселенець продовжує стояти. Я ж, переконавшись, що енергетичний канал між нами стабільний, повертаюся спиною до нього. Дзвінка ломота в кістках посилюється, але дуже швидко стихає до хворобливо-стерпного рівня.

Як же все-таки чудово відвернутися від розлому, що добряче так давить на розум та мозолить очниці. На коротку мить нежива та нескінченна сірість Середньосвіту навіть здається мені гарною та привабливою. За виключенням пари мокриць, що вже котяться прямо на нас.

— Альде, мокриці, — коротко повідомляю я.

Відповіді немає, і мені дуже хочеться глянути назад, щоб подивитися, чи все гаразд із колишнім підселенцем. Але я не встигаю вмовити себе це зробити, бо помічаю — сіра земля під моїми ногами раптом вкривається чимось на кшталт павутиння. Темна мережа повзе назустріч мокрицям, що стрімко наближаються до нас, і...

...розсипаються порохом, тільки-но торкаються вкритої павутинням землі.

— Сподіваюся, Меб... не проти... використання... його крові, — попри явну вимученість фрази, в голосі Альда чути нотки вдоволення.

— Гадаю, він цілком це схвалив би, — бадьоро відповідаю я.

 А павутина на землі, схоже, не збирається зникати. Це трохи заспокоює.

Тим часом уривки слів у моїй голові поступово збираються у фразу. Але вона все ще нерозбірлива та незрозуміла через нескінченне багатоголосе повторення. Я розумію це, бо чую одні й ті самі звуки, але частина голосів вимовляє їх швидко, решта — повільніше, і це починає відверто дратувати. 

У пам'яті спливає спогад про пророчий напад Ваана. Але той хор голосів був значно злагодженішим.

Треба відволіктися.

— Вона тепер буде… до кінця? — питаю я, маючи на увазі павутиння, що тим часом вже витягло з землі та перетворило на пил одну сколопендру.

— Не впевнений.

Голос Альда помітно зміцнів. Схоже, витрата енергії явно йде йому на користь, але судячи з моїх відчуттів — повертати те, що я встигла забрати собі, поки що зарано.

— Коли почну працювати з порталом, станеться різкий відтік енергії, чари напевно зникнуть.

— А коли це почнеться? — ну не можу я не поставити це питання.

— Зараз.

На підтвердження слів Альда, мої відчуття змінюються. Замість пекучого болю я відчуваю обволікаюче тепло, дзвін скляних кісток змінюється звичною ломотою, та й самі кісточки ніби нарешті повернулися до свого звичайного розміру — хоча насправді, звісно, вони його і не змінювали.

Тепер я можу задовольнити свою цікавість без ризику розсипатися від болю. Зиркнувши назад, я бачу, що колишній підселенець стоїть практично впритул до завіси Розлому. Права рука ліча витягнута вперед, але мені не видно, чи торкається він порталу. Та сам портал уже почав змінюватися — брижі зникли, а завіса в безпосередній близькості від Альда втратила свою і без того не бездоганну прозорість. Втім, придивившись, я розумію: насправді вона зникає. І те, що я сприйняла за помутнілу завісу — це сірий краєвид Середньосвіту, що просвічує крізь портал. Настільки одноманітний і однотонний, що не видно межі між небом і землею.

Хм, а якщо буде й надалі, то може нам і гинути не доведеться?

Виття попереду відволікає мене від того, що відбувається позаду. Я неохоче повертаюсь до спостереження за околицями та бачу, як мережа перетворює на порох чергову мокрицю. Що ж, поки чари ще діють, можна трохи розслабитися та спробувати дослухатися до голосів в моїй голові, які продовжують повторювати все ті ж слова.

І за кілька хвилин поперемінного позиркування назад і спостереження за роботою магічної павутини попереду, мені нарешті вдається серед цього багатоголосого шепоту розчути окремі слова. І тільки-но це мені вдається, як із загального хору раптом вибивається один голос. Він лунає чітко і виразно, і його вкрадливе звучання змушує мене внутрішньо напружитися і насилу утриматися від зовнішнього тремтіння.

— Поглянь вниз, мила Шиз...

Так, Шизо, заспокойся. Це лише голос. І що з того, що він лунає так, ніби один муміфікований ліч-жрець раптом вирішив з тобою поговорити? Кілір упокоєний і більше ніколи тобі не зашкодить.

— Подивися вниз...

Тепер слова Кіліра повністю перекривають багатоголосий шепіт, і я мимоволі підкоряюся цьому напівпроханню, напівнаказу.

Крізь темне павутиння проглядає сіра земля і... більше нічого.

— Нижче... — одразу ж лунає вкрадливий голос.

Та куди ж нижче? Хіба що... углиб? Як колись намагався навчити мене Альд, але так і не зміг нормально пояснити порядок дій через мою недосвідченість?

А достатньо було просто змінити зір, щоб переглянути ауру, як я тепер вже розумію. Якою легкою справою це здається тепер…