Глава 17. Відвертість за відвертість

Із затишної пітьми мене висмикує відчуття чиєїсь присутності. Виринувши в реальність, я бачу у дверях слугу. Як його... Ріл, здається. Шанобливо дивлячись на ділянку підлоги переді мною, він стоїть нерухомо і... невідомо скільки часу.

Альд! Невже я все-таки запізнююся? Ця думка мало не підкидає мене в повітря.

— Щось трапилося?

— Ні, пані. Але лорд Альдауар просив передати, що з нетерпінням чекає, коли ви нарешті зволите приєднатися до нього. Вибачте за вислови, але він наполіг, щоб я передав усе дослівно.

— Так-так, авжеж, — я швидко оглядаю кімнату і перевіряю, чи на місці кинджал. — Дякую.

Слуга шанобливо схиляє голову та йде геть. Дочекавшись, доки його кроки не заглушать зачинені двері до зали, я поспіхом вилітаю до передпокою, а потім — на вулицю. Що ж, мабуть, прощатися ні з ким не доведеться — ні праворуч, ні праворуч від дому нікого не видно.

Мабуть, це все-таки на краще. А то не відомо, скільки Альд на мене вже чекає. Цікаво тільки, що йому завадило зв'язатися мислезв'язком безпосередньо зі мною?

Здається, відстань між ґанком і дорогою, що йде від фортечної брами, я подолала ще швидше, ніж під час відчайдушного ривка напередодні нападу блідих потвор. І лише зупинившись на межі володінь роду Суар, зауважую, навколо нікого нема.

Невже Альд вирушив без мене?

Зусиллям волі погасивши злість у зародку, я зосереджуюсь на тому, щоб уявити ауру підселенця і таки створити ментальний зв'язок. Виходить із другого разу.

— Ти де? — одразу питаю я.

— Теж не бачиш, — голос колишнього підселенця лунає задумливо, ніби він чимось зайнятий. — Я по інший бік дороги.

Озирнувшись повторно, я дійсно помічаю Альда буквально за пару десятків кроків від себе — він висить в повітрі схиливши голову, ніби щось вивчає на землі. Але ж мені не здалося — його там не було! Перервавши мислезв'язок і підлетівши ближче, я лише останньої миті встигаю відчути щось недобре і зупинитися.

— Цікаві чари, — колишній підселенець каже з таким ентузіазмом, ніби виявив якусь величезну рідкість.

Я ж не бачу геть нічого, але мимоволі тішуся, що це його захоплення позбавляє мене нудних нотацій стосовно запізнення. З Альда сталося б.

— Які? — мені зовсім не хочеться з'ясовувати це на власному досвіді. Все ще свіжі спогади про занадто живі кущі.

— Гадки не маю.

Несподівано.

— Власне, їхнім дослідженням я якраз і розважався, поки чекав тебе, — Альд підіймає голову та обережно, широкою дугою огинає зовсім звичайний клаптик землі. — З того, що вдалося зрозуміти — часткова невидимість та посилення чарів слуху та зору. Ти ж мене не бачила?

Я киваю, відчуваючи деяке полегшення. Отже, не здалося. Вже добре.

— Загалом у роду Суар дуже цікаві сусіди...

— До речі, Сат це згадував.

Мені стає смішно.Ти диви, сусіди облаштували схованку для нагляду. Але Альд, схоже, мене вже не слухає. Він вилітає на дорогу та неквапливо прямує у бік околиці столиці. І мені не залишається нічого, окрім як слідувати за ним.

Деякий час ми летимо мовчки, та й вид навколишніх руйнувань надто приголомшує мене, позбавляючи будь-якого бажання говорити. Якщо спочатку деякі будинки навіть виглядають цілими, то що ближче ми підбираємося до околиці, тим гіршим стає стан будівель. Деякі виглядають вигорілими, інші — практично розібраними по камінчику. І скрізь — поламані дерева, випалені кущі, безладно розкидані ями та вибоїни. Іноді нам трапляються люди, зайняті усуненням наслідків бою — я навіть встигаю помітити кількох лічей. Але значно більше порожніх маєтків — вони проводжають нас похмурими поглядами вибитих вікон і зубастими вищирами обламаних стін.

Трохи сповільнившись, Альд набирає висоту, і я наслідую його приклад. Причина проста — дорогу перетинає великий земляний вал. Не знаю, чи спеціально він був зведений для захисту, чи став результатом дії якоїсь із пасток, але з'ясовувати причину не хочеться.

Вдосталь намилувавшись похмурим пейзажем, я вирішую все-таки перервати мовчання першою:

— Куди ми летимо?

— За межі захисного куполу столиці. Треба телепортуватися.

Отже, ми прямуємо не до якогось конкретного місця.

— А телепортуватися до Середньосвіту не надто ризиковано?

— Ризиковано, — луною відгукується колишній підселенець. — Завжди було ризиковано — навіть через стаціонарні портали, якщо ти не знала. Але інших варіантів немає.

— А Суртаз?

— На мою думку, він вже на місці або скоро там буде.

— Тобто ми не запізнюємося?..

Я ставлю це питання з мимовільною надією на заперечення. Ненавиджу спізнюватися.

— Насправді запізнюємося, але не думаю, що Суртаз це помітить, — чомусь мені здається, що Альд вимовив це доволі... мстиво. — Йому напевно є, чим згаяти час до нашого прибуття.

— Мені здається, чи твоє ставлення до нього... змінилося? — обережно питаю я, стишивши голос і підлетівши ближче. — Щось трапилося?

Колишній підселенець мовчить кілька хвилин, протягом яких ми минаємо цілий квартал зруйнованих вщент будинків. За розкиданими цеглинами та уламками скла майже не видно дороги, і я мимоволі тішуся з того, що ми летимо, а не йдемо пішки.

— Не сталося нічого такого, чого не можна було би передбачити, — Альд зітхає. — Просто раніше я відмовлявся це помічати.

— Наприклад?

— Хм... Останньою краплею стало жертвопринесення.

Я розгублено клацаю щелепою.

— Поясни.

— Відкриття порталу для переходу Багатоликого Отця до іншого світу, як виявилося, потребувало людських жертв. Не знаю, чи це сам по собі такий ритуал, чи Суртазу дійсно знадобилося підживлення... Але те, як він це зробив, мене розлютило.

У моїй пам'яті відразу спливає Рада Давніх, відправлена упокоюватися на передову.

— Він їх підкорив?

— Так, — процідив Альд. — І без мого втручання він би прирізав їх усіх, як худобу.