Глава 16. Вибір без вибору

— Нема про що говорити, — відрізає Альд. — Я вирушаю один.

— Геть один?

— Із Суртазом.

— О, так, це змінює ситуацію, — мені навіть трохи вдається переплавити свою злість на сарказм. — Отже, мені треба поговорити з ним...

— Навіть не думай, — цідить колишній підселенець.

— А то що? — тепер вже я скидаюсь. Втім, на відміну від Лінс, в мене є можливість регулювати висоту польоту, якою я й користуюся, щоб дивитися на Альда якщо не звисока, то на рівних.

— Мені доведеться попросити твою тітоньку затримати тебе до мого відбуття.

Вагомий аргумент. Але мене вже не зупинити.

— Тобто, ти не припускаєш, що щось може піти не так і...

— Ні.

— А якщо подумати?

— Я все зважив.

— Як минулого разу?

Питання, що крутилося в голові, виривається майже випадково, і призводить до важкого гнітючого мовчання. Не те щоб я дуже хотіла тупцювати хистким ґрунтом страхів і слабкостей Альда, але він не залишив мені вибору. І якщо замовк, отже, не настільки вже й упевнений у своєму рішенні. І хоча я чудово усвідомлюю, що мало чим зможу допомогти колишньому підселенцю, у мене є стійке відчуття, що відпускати одного його теж не можна.

Головне, щоб він не втік прямо зараз. Бо я ж полечу за ним. І це виглядатиме якоюсь родинною сваркою середнього ступеню безглуздості.

— Альде, — тихо додаю я, підлітаючи до нього ближче і сподіваючись, що мій тон звучить хоч трохи примирливо, — розкажи мені, що ти збираєшся зробити. І нумо разом подумаємо, чи справді я така недолуга, що геть нічим не зможу тобі допомогти.

Замість відповіді колишній підселенець спиною відлітає назад — до ритуальної кімнати. Сприйнявши це, як запрошення, я лечу слідом і бачу зміни. Рунічні кола на підлозі виглядають закопченими, ніби вигорілими. І жодної золотистої порошинки... Виходить, справді поглинув. І куди воно все помістилося?

— Ти не недолуга, — Альд заявляє це безпристрасно, навіть холодно, — і справді можеш допомогти.

Він облітає мене і зачиняє двері. Здається, навіть накладає на них якісь чари. Принаймні, я не можу інакше пояснити, навіщо йому раптом знадобилося водити вказівним пальцем по стулці.

— Тільки не кажи, що ти вирішив мене тут замкнути.

— Ні, — колишній підселенець видає нервовий смішок, — у цього будинку чуйні вуха, а я не хочу, щоб нашу розмову хтось чув.

Залишивши при собі зауваження, що всі, хто хотів, вже й без того почули достатньо, я просто спостерігаю. Альд порається з дверима ще приблизно з півхвилини, а потім повертається до мене.

— Отже, ти хочеш дізнатися, що я збираюся робити... — задумливо каже він. — Якщо не вдаватися в ритуальні подробиці, то план такий — Суртаз проходить крізь розлом і розбирається з живими джерелами по той бік. Я залишаюся в Середньосвіті та провокую енергетичний сплеск, чим перевантажую портал та закриваю його.

— Стривай, ти закриватимеш розлом до повернення Суртаза чи вже після?

— До повернення.

— А він про це знає? – обережно питаю я.

— Він це і спланував, — Альд схрещує руки на грудях, і я помічаю свічення на його зап'ястях, раніше прихованих рукавами мантії. Написи на металевих браслетах палають знайомим золотом. — Суртаз не має наміру повертатися.

— Це добре чи погано?

— Не знаю.

Щось у голосі колишнього підселенця підказує мені, що він бреше.

— Ти радий цьому? — я вирішую спитати конкретніше.

Після секундної затримки, Альд з тихим шелестким зітханням відповідає:

— Можна сказати, що… Так. Хоча загалом... Не знаю, радіти цьому чи ні. Без Суртаза, мабуть, почнуться заворушення. Хоча якраз мене це стосуватиметься найменше.

— З чого це раптом?

— Тому що я цього не побачу. Для перевантаження порталу та розриву зв'язку між ним та джерелом його живлення мені доведеться упокоїтися.

Альд вимовляє це настільки спокійно і буденно, що я не одразу вловлюю сенс його слів.

— А інакше ніяк не можна? — мій голос не тремтить, вже добре. 

Як би тепер ще впоратися з крижаними кігтиками страху, що дряпають мою грудну клітку зсередини?

— Ні. Певним чином проведений ритуал викличе необхідний енергетичний сплеск. Для того я й забрав усе звідси, — колишній підселенець кивком вказує на круги за моєю спиною, — щоб дати достатньо сильний початковий заряд і запустити ланцюгову реакцію. По суті, я маю максимально перевантажити себе і спрямувати цю енергію на розлом.

На задвірках моєї свідомості починає копошитися одна дивна думка про аргумент, який міг би переконати колишнього підселенця взяти мене з собою. Але вимовляти це вголос... Просто страшно.

— Тому я й не хочу, щоб ти мене супроводжувала, — продовжує Альд. — Це безглуздо — почати з того, що мені доведеться відволікатися на твій захист. І навіть якщо ти переживеш цей сплеск енергії, то вибиратися з Середньосвіту тобі доведеться самотужки. Це небезпечно... За умови, якщо після закриття розлому від Середньосвіту взагалі хоча би щось залишиться.

Все вірно. Нема чого заперечити. І через відчуття цієї безвиході в мені знову прокидається злість. Зате відступає страх, стає трохи легше.

— Як я ненавиджу твою... логічність.

Альд видає шелестливий смішок.

— Аліанна також завжди мені це говорила.

Несподівана згадка колишнім підселенцем покійної сестри не може мене збити з наміченого шляху.

— Вперше ти робив те саме, коли намагався закрити розлом?

— Приблизно. Але мені не вистачило енергії. Тоді я все ще сподівався, що можна обійтися без упокоєння.

— А зараз ти цілком упевнений, що все вийде так, як треба?

Схоже, Альд серйозно розмірковує над відповіддю, бо відповідає не одразу.

— Я впевнений — якщо й цього разу не вийде, тоді нічого не допоможе, — нарешті відповідає він.

— Отже, не певен, — задоволено підсумовую я. — Тому мені треба йти з тобою, — і одразу додаю, не дозволяючи Альдові заперечити. — Додаткове підживлення тобі не завадить, а там, хто знає, раптом ще чимось допоможу.