Глава 15. Спадкоємців треба берегти

Попереду видніється самотня постать тітоньки Саді. Схрестивши руки на грудях, жінка-ліч висить в повітрі обличчям до нас, всім своїм виглядом демонструючи терпляче очікування. Цікаво, як довго вона на нас тут чекає?

— Рада бачити тебе вцілілою, люба, — без жодних привітань заявляє тітонька Саді, тільки-но ми наближаємося до неї. — Лорде Альдауаре, — її тон стає сухішим і офіційнішим, — все готове.

Альд мовчки киває і прямує до будинку. Потік енергії від нього м'яко, але впевнено вичерпується. Хоча я вже цілком здатна і самотужки тягнути енергію з навколишнього простору, без підживлення Альда чомусь стає… неспокійно. А полетіти за ним мені не вдається, — жінка-ліч витягає руку і притримує мене за передпліччя.

— Шиз, затримайся на хвилинку, будь ласка.

Не зовсім розуміючи, чого від мене хоче тітонька Саді, я мимоволі стежу за Альдом. Десь глибоко всередині зароджується відчуття, наче от-от станеться щось важливе і що в цей момент мені потрібно бути поряд з ним. І воно посилюється у міру віддалення колишнього підселенця. Збагнути би ще, що саме відбувається...

— Щось трапилося, тітонько Саді? — я дивлюся на жінку-лича тільки тоді, коли Альд ховається за рогом будинку.

— Ще ні, але може, — тихо відповідає вона. — Мало часу, тож скажу одразу — треба, щоб ти... переконала Альдауара допомогти Мебіору.

— Він живий?

Тітонька Саді киває, але моя боязка радість від ствердної відповіді затьмарюється розумінням того, що це може бути вкрай тимчасово.

— А чому ви не можете його попросити? Навряд чи він вам відмовить.

Жінка-ліч схиляє голову до плеча, а потім і зовсім відвертає обличчя від мене, ніби раптом зацікавившись обламаною гілкою найближчого дерева.

— Наша минула розмова пройшла не так добре, як мені хотілося б... — на мій подив, у її голосі чути збентеження. — Я виявилася надто прямолінійною. Через свій вік я встигла призабути, наскільки чоловіки іноді... бувають чутливими стосовно деяких питань.

Вона взагалі про що?.. Я витрачаю кілька секунд на гарячкове перебирання спогадів, коли це Альд міг би посваритися з тітонькою Саді і...

Шлюб. Вона ж пропонувала йому місце в роду Суар шляхом одруження. О, я багато віддала б, щоб послухати ту розмову. І тільки тепер розумію, що відмова Альда чомусь приносить мені щось на кшталт мстивого задоволення.

— Добре, попрошу, — я мимоволі видаю шелестливий смішок. — Та й він, на мою думку, досить тепло ставиться до Меба, щоб не відмовити.

— Дякую, — у голосі тітоньки Саді чується щире полегшення. — Поки що немає жодних новин з приводу вторгнення? Чекати на другу хвилю?

— Не знаю, — щиро зізнаюсь я і знизую плечима, — але Альд мені сказав, що вбив Багатоликого Отця. І якщо Бліда Матір про це вже знає, то може втратити інтерес до столиці…

— Або почне пробиватися до неї ще завзятіше, — тихо перериває мене жінка-ліч, — щоб помститися.

Еге ж, про цей варіант я не подумала. І заперечити нема чого. До того ж, Бліда Матір може взагалі не знати…

— Ти не знаєш, що збирається робити Суртаз? — тітонька Саді перериває мої роздуми.

— Ні. Якісь плани у нього напевно є, але мені про них поки що ніхто не розповідав.

Жінка-ліч знову мовчки киває і відпускає мою руку. Я ж, ковзнувши поглядом повністю відновленими кістками передпліччя, згадую про одяг.

— У вас не знайдеться зайвої мантії? А то мою химера трохи...

— Авжеж, люба, — натхнення, з яким вона сприймає моє прохання, здається занадто показним. — Лети до дому, Ріл принесе тобі мантію. І він же проведе до Мебіора.

Ріл?.. А, слуга, начебто.

— Дякую.

Мабуть, та швидкість, з якою я рвонула у бік будинку, виглядала трохи... непристойною. Але мене охопила така легкість через закінчення цієї розмови, що на подолання відстані до маєтку знадобилося лише кілька секунд. А ось те, що за рогом на мене чекає щось м'яке, стало несподіванкою.

Збивши невидиму перешкоду, я відлітаю вбік і розумію, що цим щось виявилася Мел. І хто це в нас тут підслуховує?.. Ледве й сама не впавши на землю, я все ж таки справляюся зі своїм все ще трохи неслухняним тілом і підлітаю до дівчини, щоб допомогти їй піднятися на ноги. Вона вимучено посміхається.

— Вибач, я тебе не помітила, — втім, в моєму голосі провини не чути.

— Нічого.

Піднявшись та притулившись до стіни будинку, Мел окидає мене уважним поглядом.

— Я чула, що тварюки перемололи тебе на уламки.

— Перемололи, — луною відгукуюсь я, — Альд зібрав мене по шматочках.

— Він могутній ліч, — дівчина говорить це якось невизначено, чи то стверджуючи, чи питаючи.

— Так, дуже.

Мел закушує губу і відводить погляд.

— Я хотіла поговорити про Меба...

Це вже починає потихеньку дратувати. Вона ж напевно чула мою розмову з тітонькою Саді. А відчуття того, що без мене зараз станеться щось вкрай важливе… Воно посилюється через цю затримку і змушує мене нетерпляче похитатися в повітрі.

— Думаю, Альд йому допоможе, — здається, мені навіть вдається зберегти нейтральний тон і не видати свого роздратування. — Я його попрошу.

Дівчина нервово смикає куточком рота, а потім киває на ґанок.

— Тоді не затримуватиму. І дякую за Сата.

Я охоче прямую до входу і, кинувши погляд на майже відсутній навіс над ґанком, злітаю над сходами. Відчиняю двері та ледве не налітаю на старого. Як його?.. Ріл, так.

— Пані Шиз, — слуга простягає мені акуратний темно-сірий пакунок. — Ваш одяг.

— Дякую.

Хоч хтось в цьому будинку не марнує мій час.

Я розгортаю пакунок — тканина така сама, тільки срібна вишивка вздовж краю щільніша. А ще — більш вигадлива застібка біля ворота. А ще мантія двошарова. Те, що спочатку здалося мені двома окремими предметами, виявилося рясою з широкими рукавами та пришитими до неї ж накидкою з каптуром.

Чого тільки не вигадають.

На честь Ріла, він з абсолютно непроникним обличчям спостерігав за тим, як я борсалася в цій багатошаровій ганчірці, намагаючись якомога акуратніше натягнути її на себе. Якоїсь миті мене навіть відвідала думка щодо прохання про допомогу, але саме в той момент непокірний одяг нарешті здався. Вдалося одягнутись самотужки.