Глава 14. Квити

Пітьма, що обволікає мене, цього разу виявилася до розпачу нудною. Спочатку, авжеж, було приємно нікуди не поспішати, нічого не робити та нарешті спокійно повисіти в нескінченному ніде і подумати про те, в яких же кепських обставинах ми опинилися з цим черговим вторгненням. Чи вдалося відправити Багатоликого Отця до іншого світу, щоб Блідій Матері, якщо та дійсно знову загинула і тепер збирається до нас навідатись знову, вже не було кого шукати? Де зараз проходить кордон світу? Чи вдалося Альдові впоратися зі своїм завданням, хоч би яким воно там не було, і головне — навіщо Суртаз взагалі його відіслав прямо напередодні нападу блідих на столицю?

Після третього обмірковування цих думок по колу стає вже відверто нудно.

У дитинстві я чула, що правильно проводити мерців до Суртаза потрібно для того, щоб вони не застрягли в нашому світі та не являлися назад час від часу. Цікаво, чи не застрягла таким чином і я? Не хотілося б. Хоча у мене й родичів не залишилося. Принаймні, до яких я хотіла би повернутися з цією метою. Хоча, можна понабридати Альдові. Ідея волочіння за ним безтілесним духом, якому він нічого не зможе зробити, на якийсь час навіть здалася мені кумедною.

А потім темрява попереду ледь помітно блиснула холодною зеленню. Наступної ж миті навколишній простір ніби наповнюється тисячею маленьких дзеркал, кристалів або сніжинок, бо коли зелена іскорка спалахує вдалині знову, вона розбивається на безліч дрібних напівпрозорих відблисків.

І судячи з того, як швидко вони згасли, іскорка від мене віддалялася. Щось новеньке. Цікаво, чи можна її наздогнати, щоб подивитися — що це взагалі таке? Гірше мені від цього все одно вже не буде. Мабуть.

Не встигає непроглядна темрява знову стати м'якою і в'язкою, як іскорка знову змушує її замерехтіти невидимими гранями. Цього разу вона спалахує ближче і дає яскравіші відблиски.

Може, почекати, поки вона сама до мене наблизиться?

Хоча, в мене все одно немає іншого виходу — так само як і тіла, яким я могла б керувати у спробі дістатися незрозумілого джерела світла. Запізніла думка про те, що темрява навколо мене — це я сама, тому рухатися дійсно нікуди не треба, здається мені настільки складною, що одразу вирушає на задвірки розуму. Подумаю про це якось потім, якщо знадобиться.

Іскорка спалахує все частіше та яскравіше. І ближче. Тепер я бачу, що це енергетичний згусток. Він схожий на маленьке холодне сонце: з кожним спалахом опиняючись до мене все ближче, рухлива кулька переливається то зеленим, то блакитним.

Альд?

Тільки у його аурі я бачила такий незвичайний колір. Може, це він зараз намагається витягти мене з безпорадного стану?

Було б непогано. Відпочила — і годі, набридло вже.

При кожному спалаху енергетичного згустку простір довкола мене вже відкрито переливається всіма відтінками холодної зелені. А при кожному згасанні — занурюється в пітьму, щоб згодом знову спалахнути.

За якийсь час — мої внутрішні відчуття геть-чисто відмовляються його визначати — маленьке сонце спалахує вже настільки близько, що я можу торкнутися його рукою. Якби вона у мене була. Згусток вкотре згасає, і знову спалахує...

...десь у глибині мого розуму. Простір навколо мене висвітлюється якось по-особливому яскраво, через що пітьма, що хлинула до моєї свідомості після згасання згустку, мало не завдає болю.

Втім, біль таки є.

І пітьма відчувається інакше. Тепер це не безмежне порожнє ніде, а цілком осяжний простір. Щоправда, поки що незрозуміло чим осяжний — я нічого не бачу, не чую і не відчуваю, крім тоненького струмка енергії, що підживлює мене звідкись ззовні. Все, що мені залишається — приймати цей несподіваний подарунок, сподіваючись накопичити сили та відновити хоча б чари зору.

От тільки енергія, що вливається в мене, не утримується в переламаному тілі, більшу частину якого я навіть не відчуваю. А те, що відчуваю – череп, ключиці та хребет десь до рівня грудей – краще б і не...

Енергія продовжує надходити, струмок поступово розширюється до рівного потоку. Болісне відчуття підказує мені, що між кістками починають простягатися магічні зв'язки, по яких одразу спрямовується енергія, частина якої тепер навіть потроху затримується в кістках. Схоже, хтось прямо зараз відновлює моє тіло з кістяної крихти. Як би тепер тільки не почати мимоволі чинити опір через згадку про попередні подібні процедури.

Та полежати спокійно до повного відновлення мені не судилося. Буквально за хвилину вздовж уже зібраної частини мого хребта ковзає холодок, а в розумі лунає знайомий єхидний голос.

— Між іншим, зараз ти вже цілком здатна відновлюватись самотужки.

— Альде, я так рада тебе бачити, — дивно, але при цьому мені навіть вдається не зніяковіти.

— У тебе чари зору не активовані, — пирхає ліч.

— А ти — зануда, — радісно оголошую я.

— Хто ж тебе так переламав... — в голосі Альда лунає прикрість. — Відновлення потребуватиме багато часу, не менше ніж годину — за умови постійного підживлення. Хоча без додаткової регенерації тебе довелося би збирати кілька днів, не менше.

Біль і неприємне потягування в попереку підказують мені область, якою зараз зайнятий колишній підселенець.

— А ребра ти не збираєшся мені відновлювати?

— Сама відновиш.

— А-а-а-альде-е?..

— Ледаче дівчисько…

— Ти просто швидше впораєшся.

Спрацювало. Біль знову піднявся вище, до грудей. Щоб відволіктися від не надто приємних відчуттів, я вирішую розпитати Альда про те, чим він був зайнятий, поки я героїчно боролася з Блідою Матір'ю.

— А навіщо Суртаз тебе відправив до Тремтячих Пагорбів? Ще й так... вчасно.

Чи то питання застало колишнього підселенця зненацька, чи то він був надто зайнятий поверненням моїх кісточок на місце, бо відповів не одразу.

— Мені треба було перепідкорити місцевих мерців, щоб вони... — голос Альда в моїй голові переривається хвилею пульсуючого болю, що прокочується від ребер назад до попереку, а звідти — хребтом до самої маківки, — ...упокоїв їх і звільнив Аліанну.