Глава 12. Жертовність і жертва

Зі здавленим зойком я падаю на підлогу, відчуваючи нестерпний жар за грудиною і разом з ним — холод ковзаючих уздовж хребта пальців.

— Тіло?.. — голос Суртаза, холодний і владний, ледве не розколює на частини мою багатостраждальну черепушку.

Тіло... Точно. Тепло повільно розповзається моєю грудною кліткою. Через це я почуваюся... майже живою.

Ні, тільки не це. Минулого разу таке відчуття призвело до сумнівних наслідків.

Я ледве збираюся з думками, щоб коротко відповісти:

— Нод.

— Це ім'я ні про що мені не каже.

Зосереджуватися на мислезв'язку стає все складніше, і вібруючий стрекіт цьому знову ніяк не сприяє. Тепло вже не обпалює мої кістки. Тепер воно просто повзе по хребту вгору — до черепа, і вниз — до тазових кісток.

— Третій... чи четвертий маєток від стіни праворуч. Я зустріла його там кілька годин тому.

— Уяви його, мені треба знати, про кого ти говориш.

Зібравши всю волю в кулак, я насилу вивуджую спогад про нашу зустріч. Якомога чіткіше намагаюся уявити образ старого з бігаючим поглядом і зморшкуватим обличчям.

— Він не годиться.

— Я знаю. Але... ви його вбили. А він чомусь живий. Може, така живучість... сподобається Багатоликому Отцю?

Кілька секунд мовчання Суртазу здаються мені вічністю. В'язке тепло вже дісталося основи черепа, а відчуття у скронях нагадує обережні дотики десятків найтонших голок.

— Можливо, — нарешті в моєму розумі лунає відповідь. — Затримайте Бліду Матір так довго, як зможете.

Суртаз перериває мислезв'язок, залишивши мене наодинці з відчуттям досади.

Затримати? Знову? Він серйозно?! Та тут блідих стільки, скільки я навіть перед смертю не бачила!

На зміну досаді приходить злість, і це надає мені сили, а ще – притуплює відчуття зрадницьки приємного тепла, що вже встигло охопити моє тіло майже повністю. Е, ні, вдруге я не піймаюся на це. Принаймні чесно постараюся.

Ривком підвівшись у повітря, я піднімаю слідом і Сата. Ліч все ще непритомний, і лише слабке зелене свічення показує мені, що він досі чіпляється за своє посмертя і намагається хоч якось триматися купи. Обережно підлетівши до провалу в стіні, я виглядаю назовні.

Скрізь на видимій мені території валяються тіла блідих, навіть ще не до кінця розклалися — переважно павуки, але видно і кілька коників. Біля самого фундаменту маєтку розкидані уламки каміння та шматки черепиці. З мимовільним полегшенням я розумію, що відблисків аур серед них я не бачу. Меба там немає — ні живого, ні повсталого. Про те, що його могли вже упокоїти, я намагаюся не думати.

Рев та тріск полум'я привертає мою увагу. Оцінивши напрямок, я розумію, що Лінс зараз у саду чи ось-ось там буде. Не знаю, навіщо вона туди пішла, але схоже, що треба наздоганяти. Залишилося тільки зрозуміти, як би так спритніше...

Нова хвиля тепла накриває мене з голови до ніг, осідаючи м'якою важкістю, що розпирає грудну клітку. Наче вогонь, на який накинули товсту щільну ковдру, моя злість раптом згасає і на її місце приходить умиротворений спокій. Незабаром все буде добре...

Ні, Шизо, не буде.

Тряхнувши головою, я насилу позбавляюся мороку, що наслала на мене Бліда Матір. Та напевно вже десь поблизу, якщо знову намагається взяти мене під контроль.

Я вилітаю — хоча скоріше випадаю — у пролом і тягну за собою Сата. Добре, що рівновагу в польоті вдається відновити досить швидко — навіть до вікон другого поверху не долетіла на той момент. Поки поблизу немає блідих — треба користуватися можливістю.

Хоча тварюки насправді є, але дуже високо. І частина їх в'ється якраз над тим гайком, куди я прямую. З огляду на те, що крізь позбавлені листя гілки я бачу відсвіти щонайменше трьох аур, серед яких одразу впізнаю Лінс, у мене поки що є всі шанси приєднатися до цієї групи. Разом легше оборонятися — от тільки зрозуміти б ще, чого раптом їх понесло саме туди.

Не на часі над цим розмірковувати. Треба дістатися туди якнайшвидше.

Прямо в польоті я обережно притягаю до себе тіло Сата — обіймаю його за талію, заразом зібравши в літаючу купу все те, що встигло від нього відвалитися. А ще намагаюсь не надто голосно сміятися від думки про те, як це може виглядати зі сторони. Коли б ще я могла пообніматися з високим і статним, хоч і трохи померлим чоловіком...

...який, на щастя, непогано переносить чари прискорення. Навіть все на місці лишилося. Начебто.

З сухим тріском я пролітаю крізь першу лінію дерев і сповільнююсь об другу. Скупчені в глибині гаю маги напевно чують моє наближення, але це навіть на краще. Не приймуть за бліду тварюку — і добре.

— Ши-и-из! Хутко до нас! — знову крик Лінс. Зважаючи на те, звідки його чути — мені треба летіти до галявини з камінням.

Водночас із цим я раптом усвідомлюю, наскільки відчайдушно пролунав поклик чарівниці. Невже їй настільки страшно? Від цієї думки все ще наявне в моїх кістках тепло посилюється, наповнюючи груди співчуттям і бажанням заспокоїти дівчину, сказати, що незабаром все закінчиться, що все буде добре.

Заскреготавши зубами, я зосереджуюсь на тому, щоб не влетіти в дерево і ні за що не зачепитися. Зосереджуюсь настільки, що навіть хвилі вібруючого стрекоту сприймаються просто як незначний шум, а вибухи над головою — як далекий гуркіт грому. Лише одного разу довелося пригнутися: одна з цикад спробувала атакувати чи то мене, чи то дерево поруч, але напоролася на гілки… А потім якісь невідомі мені чари відкинули її, розірвали навпіл і жбурнули високо вгору, де половинки й вибухнули.

Насилу вирвавшись з чіпких лап чергового дерева, я вилітаю на галявину і лише дивом ухиляюсь від вогняного згустку, що летить прямо мені в обличчя. Не встигнувши обуритися такою зустріччю, я чую болісний вереск блідої тварюки за моєю спиною, розвертаюсь і відкидаю її геть звичайним згустком енергії. Цикада вибухає над верхівками дерев, і ті починають горіти.