Глава 11. Оборона

Тітонька Саді залишилася у бібліотеці. Я ж, гадки не маючи, що робити далі — бо для повернення до серця столиці зараз явно не слушний момент — ув'язалася за Мебом. Але він і не протестував. Всупереч моїм очікуванням, маг води попрямував не на ґанок, де мене нещодавно зустрічав Сат, а через вже спорожнілий зал — на другий поверх. На майданчику він впевнено повернув ліворуч і пройшов до кінця коридору, упершись у зачинені внутрішні віконниці.

— Пригнись, тут низько, — несподівано попереджає він.

— Добре, — погоджуюсь я, не розуміючи, яке саме "тут" він має на увазі.

Але за пару секунд стає зрозуміло — маг води торкається стіни коридору, і та м'яко зміщується убік, відкриваючи доступ до вузеньких гвинтових сходів.

Стеля тут справді низька. Піднімаючись слідом за згорбленим Мебом я раз у раз ледве не вдаряюсь головою в мимовільній спробі злетіти трохи вище, аби не зачіпати сходинки пальцями ніг. На щастя, сходи виявляються не надто довгими — лише три витки. І вже на останньому з них до моєї черепушки приходить очевидне рішення — підігнути ноги. Та тільки-но я це роблю, ми опиняємось у просторій кімнаті.

Це горище — судячи зі стельових балок нагорі та розставлених по кутах запилених крісел, куп якогось ганчір'я та веж із ящиків. Але те, що я бачу в центрі кімнати, значно цікавіше. На підлозі, оточений приблизно десятком розписаних рунами концентричних кіл, сидить Сат. Схрестивши щиколотки та поклавши руки на коліна, ліч повільно схиляє приховану каптуром голову то в один бік, то в інший, ніби прислухаючись до невидимих співрозмовників. Кола навколо нього м'яко сяють — переважно різними відтінками фіолетового, але є й пара сріблястих.

— Він стежить за пастками? — здогадуюсь я.

— Так, — киває Меб і робить пару кроків у бік свого безсмертного дядька. А потім тихо додає: — Залишилося тільки зрозуміти, яка саме допомога йому потрібна.

— А він не може про це сказати?

— Навряд чи. Для цього йому треба вийти з трансу.

— А які варіанти? — я наближаюся до рунічних кіл слідом за магом води.

— Та які завгодно, — криво посміхається той. — Від перехоплення управління над пастками до підживлення чи оновлення чарів. Чесно, я б краще зустрівся віч-на-віч з блідими, ніж сидів би в цих колах. Перевантажать — кліпнути не встигнеш.

Я мимоволі згадую керування захисними чарами застави. Начебто б і нічого складного, але...

— До того ж, — похмуро продовжує Меб, — Сат не сильний у нарисах. Сюди б Мел посадити, але тітонька Саді вперлася — каже, що вона керуватиме кістяними гончаками.

В мене тим часом виникає тривожна підозра.

— Хочеш сказати, що Сат жодного разу не мав справи… з цим? — я вказую на кола.

— Ну чому ж... звісно, мав, — маг води знову криво посміхається, і це виглядає чомусь зловісно. — Але останнього разу мало не розніс половину будинку і...

Краєм погляду я помічаю, як Сат раптом сіпається — ніби намагається піднятися в повітря, не змінюючи при цьому положення. Меб одразу повертається в його бік і пильно дивиться на кола. Один з них — зовнішній — згас.

— Ну, починається... — зітхає він і сідає на підлогу.

— Це дуже погано? – обережно уточнюю я.

— Недобре, — розмірено каже Меб і обережно торкається чорної лінії, ніби випаленої у темній деревині підлоги. А може й не ніби — маг смикає руку і морщиться. — Можеш підживити?

— Спробую.

Опустившись на підлогу поруч із магом води, я кілька секунд придивляюся уважніше до межі кола. Налаштований магічний зір не показує жодних слідів чарів, тому мені залишається лише здогадуватися, за яку саме магію відповідають руни цього кола — майже всі вони мені не знайомі. Але хоч-не-хоч – треба допомагати.

Згадавши, як спрямовувала імпульси для активації пасток застави, я формую крихітний згусток енергії та обережно запускаю його в замкнуте рунічне кільце. Воно починає мерехтіти блідим сріблом.

— Ще, — голос Меба звучить вимогливо, але він відразу ввічливо додає: — Будь ласка.

Знизавши плечима, я відправляю ще один згусток. Сяйво кола стає трохи яскравішим. Ще один згусток. Тепер рунічний круг світиться наче так само яскраво, як було на момент нашого прибуття на горище.

— Добре, — маг води ледве помітно смикає куточком рота. — Не знаю, на який час цього вистачить, але працює — і добре.

— А що то за чари? — я знову окидаю поглядом накреслені з внутрішньої та зовнішньої сторони кола руни, але зрозумілішими вони від цього не стають.

— Наскільки я можу судити — сигнальні…

Увагу Меба привертає щось нагорі. Маг води піднімає обличчя до стельових балок, а наступної миті тишу горища розриває гучний стрекіт. Він луною віддається в моїй голові, розколюючи її несподіваним болем, а потім — наповнюючи в'язкою і тягучою порожнечею. Чари зору викривляються, і на мить мені здається, що стельові балки ворушаться — ніби величезний павук перебирає лапами у спробі кудись поповзти. Мені потрібно кілька секунд на перенаправлення магічної енергії, щоб зберегти хоч якийсь зір.

Поруч зі мною чути здавлене зітхання. Насилу відновивши чари зору до більш-менш нормального стану, я бачу Меба — він утирає рукавом кров, що капає з носа.

— Схоже, на дах сіла тварюка, — цідить він. На підтвердження його слів зверху лунає щось середнє між тупотом і скреготом.

Я знову дивлюсь на Сата — той продовжує сидіти, ніяк не реагуючи на те, що відбувається. Мабуть, це і на краще. Якщо в цих колах зосереджено весь магічний захист будинку Суар і прилеглої до нього території — тільки й бракувало зараз втратити концентрацію і контроль над ними. Принагідно я зауважую, що згасло третє коло — наскільки мені запам'яталось, він був скоріше сірим, аніж сріблястим. Як би до нього обережно так дотягнутися, щоб не зачепити інші?.. Бо мої відчуття підказували мені, що робити цього не варто.

— Дах зачарований? — питаю я якомога тихіше, водночас приміряючись, щоб потрапити енергетичним згустком точно в ціль. — Тварюка не дістанеться крізь нього?