Інтерлюдія І

Для телепортації довелося летіти до західної околиці столиці. І хоча душа Альдауара протестувала і вимагала залишитися, щоб допомогти захисникам, розум вже прораховував можливі шляхи відходу у випадку, якщо і на цьому шляху зустрінуться бліді. Але їх не було — потвори не встигли повністю оточити місто.

Попри явно неспокійний магічний фон, кристал породив цілком стабільний портал, і після виходу з нього Альдауар опинився на вершині пагорба. Сторожовий пост — судячи з кількості пасток біля підніжжя та з того, що трохи нижче над схилом висіла в повітрі пара лічей. Альдауар вшанував їх легким кивком. Ті у відповідь схилили голови, а живі, що підійшли до них — вклонилися. Спостерігаючи за цим, Альдауар відчув призабуте почуття — задоволення від того, яку пошану викликає його могутність. І того, як вона розв'язує йому руки.

Кордон з міжсвітовою порожнечею виднівся на горизонті. Він рухався – повільно, але невблаганно пожираючи тіло цього світу. Завіса вже була схожа не на туман, а на рухливий кривавий серпанок. І чомусь нагадувала про спадщину його предка — бойові заклинання з бібліотеки роду Суар. Деякі з них були... доволі винахідливими.

Але значно сильніше зараз Альдауара турбував поклик неупокоєних мерців. Він міг лише здогадуватись, скільки їх тут.

П'ять тисяч? Шість? Чи значно більше?

За існування підселенцем, Альдауар був скований обмеженими відчуттями недосвідченої Шиз. Тепер же... Він відчував величезний запас матеріалу, про який може тільки мріяти будь-який воскреситель... Якщо їхнє підкорення виявиться під силу, звісно.

Навіть досвідчений в цій справі Альдауар мав всі шанси не впоратися з усіма. Але коли це було приводом відмовитись від спроби? А якщо вдасться втілити задумане...

— Звідки виходять бліді?

Він не спитав когось конкретного, вирішивши залишити право на відповідь за будь-ким з присутніх поруч. Обізвався один з лічей.

— Після поглинання порталів, — голос безсмертного лунав сухо і скрипуче, — певних точок виходу немає. Потвори з'являються по всій лінії кордону.

Кепсько. Що довша лінія оборони, тим складніше її утримати. Схоже, Суртаз для свого першого учня не поскупився на завдання підвищеної складності.

— Хто атакує?

— На нашій ділянці відносно спокійно, — знову відповів той самий ліч. — Тому лише павуки та мокриці.

Оцінивши яскравість його аури, Альдауар припустив, що він може бути головним.

Був головним.

— Північніше — цикади і якийсь новий вид, схожий на коників, — тим часом продовжував безсмертний. — Південніше — цикади, мокриці та сколопендри.

— Химери?

— Ні, поки що не помітили жодної.

Відсутність химер насторожувала. Можливо, після сутички з Суртазом Бліда Матір вирішила тримати їх при собі. На те, що химер під її керуванням взагалі не залишилося, Альдауар не розраховував. Краще не тішити себе марними сподіваннями.

— Стежте за кордоном і нікого не допускайте до Пагорбів, — наказав він і обернувся назад — до місцевості, що приховувала у своїх надрах тисячі неупокоєних мерців. Пологі схили, що розстилалися до самого горизонту, вже поросли молодою травою.

— Що ви збираєтесь робити? — подав голос другий ліч. Альдауар неохоче відволікся від мимовільного милування першою зеленню. Живі шанобливо мовчали, лише зрідка поглядаючи на багряну завісу далеко за їхніми спинами.

— Зупинити зміщення кордону ми не зможемо... — Альдауар говорив повільно і відсторонено, вже обмірковуючи можливий шлях до святилища. — Тому я збираюсь підкорити якнайбільше мерців. А потім — деактивувати захист для безпечного відступу звідси.

Запанувала тиша, що лише один раз перервалась далеким вереском якоїсь блідої потвори. Схоже, то була мокриця.

— Нехай Суртаз вас береже, — проскрипів старший ліч.

Альдауар видав шиплячий смішок і нічого не відповів, попрямувавши вниз по схилу пагорба. Традиційне побажання удачі, з огляду на його обставини, виглядало доволі іронічно.

Що ближче межа величезного могильника — тим насиченіший магічний фон. Досадливо клацаючи кістками пальців, Альдауар зупинився на півдорозі до підніжжя. Для створення телепорту місцевість була незручною, але кращого варіанту не передбачалося. Судячи з блідого сріблястого свічення, межа першого захисного кола проходила прямо у підніжжя пагорба.

Так близько.

Альдауар шелестливо зітхнув і дістав із кишені кристал телепортації.

Добре, що в коморах Суртаза знайшовся артефакт з потрібною точкою виходу. На створення власноруч стабільного порталу до захищеного чарами святилища його вмінь не вистачило б. Настільки майстерне володіння магією землі чи повітря ніколи було сильною стороною Альдауара.

Кристал хруснув і зник у траві, щоб за мить випустити на волю тонкий вихор.

Час, необхідний на розкриття порталу, він вирішив витратити на чергове — останнє обмірковування послідовності подальших дій. Пізніше розмірковувати вже не буде коли. Дістатися святилища, пробудити Аліанну без призначеного для цього ритуалу та переконати її допомогти. Здавалося б, нічого складного, але проблеми могли виникнути на будь-якому з цих етапів — починаючи зі шляху до святилища.

Крізь овальний отвір порталу уже виднілося м'яке і тепле сяйво кам'яних стін. Вони виглядали такими ж, якими Альдауар запам'ятав їх під час полювання на того одержимого хлопця... Тіда. Відстань здавалася невеликою. Це давало надію на те, що нічого не змінилося, і непередбачених змін у захисній системі святилища не буде.

Він пам'ятав умову — пробудити Вартового може одночасна присутність у святилищі мертвого, смертного та безсмертного. На жаль чи на щастя, але в розпорядженні Альдауара був лише безсмертний – він сам. Тому залишався тільки один вихід — зруйнувати в'язницю Вартового. Аліанні це може не сподобатися, а сестричка і за життя в гніві була страшна.

Портал стабілізувався. Час йти.

З хрускотом стиснувши кулаки, Альдауар попрямував крізь телепортаційну вирву і за мить опинився по той бік. Захисні чари не завдали проблем і не викривили перехід. Це не могло не тішити.