Глава 10. Гідний варіант

У передпокої порожньо, двері праворуч — до кабінету — зачинені, тож я прямую до зали. Вона теж здається безлюдною, але її тиша і порожнеча заспокоюють мене. Я ковзаю поглядом по стінах, зупиняюсь ним на своєму портреті. Шкода, що навряд чи я тепер вже дізнаюся, як художник примудрився намалювати ножа, що як дві краплі води схожий на подарунок Альда...

Ледве вловимий рух збоку перериває потік моїх думок. В одному з крісел сидить Мел.

— Шиз?

Голос дівчини, яку я побачила — вірніше, яка дозволила себе побачити — лунає спантеличено. Виглядає вона приблизно так само — наскільки дає зрозуміти вираз тієї частини обличчя, що не прихована за волоссям.

— Що ти тут робиш? — Мел смикає куточком рота в натяку на усмішку

— А що, не можна?..

Прозвучало, мабуть, не надто чемно, але перепитати не завадить. Раптом за часи моєї відсутності трапилося щось таке, що зробило мене небажаною гостею в цьому будинку. Хоча нічого такого за останні дні я не пригадую — хіба що моя ганебну спробу вбити Альда. Але хто знає…

— Можна, авжеж, — тепер дівчина здається здивованою. Те, як вона поправляє пасмо, що закриває половину обличчя, нагадує мені про приховані від сторонніх очей шрами. — Просто... Ми думали, що ти залишишся за стіною, з Суртазом.

— Він відправив мене поговорити з тітонькою Саді, — я підлітаю ближче. — Справа термінова. Ти не знаєш, де вона?

— У бібліотеці, — Мел легким кивком вказує у бік прихованих за сходами дверей. — Щось трапилося?

— Ну, якщо не брати до уваги навалу блідих...

Я осікаюсь, бо чую квапливі кроки — вони долинають з майданчика другого поверху. Хто б це не був, він явно прямує до нас. Втім, довго гадати теж не довелося.

— Шиз, люба, я так рада тебе бачити! — схвильований голос тітки Арни звучить якось надто голосно в лункій тиші будинку.

Я розумію, що взаємністю відповісти їй не можу. Судячи з тихого, але виразного зітхання Мел, вона теж не в захваті від такої компанії. Жінка тим часом напрочуд швидко для своєї комплекції спускається сходами.

— Ну що там? — стурбовано питає вона, зупиняючись на нижній сходинці. І скоромовкою продовжує розпитувати: — Бліді таки близько? Захисники тримаються? Суртаз збирається щось робити?

— Так, можливо, гадки не маю, — відповідаю я в тій же послідовності. Судячи з того, як тітка Арна замовкла і здивовано кліпнула очима, співвіднести свої запитання і мої відповіді їй вдається далеко не одразу.

— Ох, лишенько, — видихає вона за кілька секунд мовчання. У її руках я бачу мереживну хустку, хоча лише мить тому її там не було. — Це ж Альдурика призвуть захищати столицю, — жінка витирає хусткою очі. — Говорила йому — тікай звідси, повертайся додому, поки є можливість. Це я вже прожила своє, а тобі ще жити й жити...

— Тітко Арно, — з крижаним спокоєм цідить Мел, навіть не дивлячись у її бік, — якщо настане день, коли призвуть Альдурика, то це означатиме, що нам вже ніщо не допоможе. Тож можеш за нього не хвилюватися.

Це звучить настільки жорстоко, що мені мимоволі стає шкода жінку, якій просто дуже страшно. Та що вже приховувати — мені й самій страшно від того, що може статися в найближчому майбутньому, просто ззовні це не так помітно. Але не встигаю я придумати щось заспокійливо-втішне, як Мел втомлено додає:

— До того ж, евакуюватися вже давно нема можливості. Зв'язок між світами Кільця розірваний, а кристали захисникам зараз потрібніші. Та і я не здивуюсь, якщо наші сади вже поглинені порожнечею.

— Наш чудовий розарій... — тепер вже тітка Арна відверто схлипує.

Приклавши хустку до перенісся, жінка повільно й незграбно шкутильгає до найближчого до сходів крісла — воно ж знаходиться якнайдалі від Мел. Я починаю почуватися просто зайвою і мимоволі знову підіймаю погляд на свій портрет на стіні. Заступниця та рятівниця. Еге ж, ще яка.

— Про збитки подумаємо потім, — зітхає дівчина. — Якщо доживемо.

Гаразд, сімейні сцени не для мене. Та й навряд чи я зможу якось втішити тітку Арну, навіть якщо це справді потрібно. Зараз є важливіша справа.

— То вона в бібліотеці, кажеш?

— Так, — Мел ледве помітно киває, і без уточнення розуміючи, кого я маю на увазі. — Що трапилося?

— Нічого такого, про що ти й так не знаєш.

Я залишаю при собі думку про те, що таємнича сестра Меба, з її вмінням ставати невидимою, в деяких питаннях напевно обізнаніша за мене.

— Але є певна ідея, як можна припинити вторгнення блідих раз і назавжди. Але поки що... — додаю я, невиразно розводячи руками, — нічого не вирішено. І вирішую — не я.

— Зрозуміло…

За рівним тоном дівчини складно зрозуміти, чи влаштувала її моя відповідь. Але нічого більш обнадійливого я все одно сказати не можу, а брехати заради швидкоплинного заспокоєння — не хочу. І щоб закінчити цю розмову, я просто покидаю зал і прямую коридором до бібліотеки.

Десь у глибині моєї душі жевріє надія на те, що зачарована двоповерхова кімната зачинена, а тітонька Саді полетіла кудись у важливіших справах, ніж розмова зі мною. Сумніви з приводу того, чи правильно ось так легко розпоряджатися чужим життям, наростають разом із занепокоєнням через чергову хвилю стрекоту, що чути навіть тут — у всередині будинку.

Надія не справдилась. Двері до бібліотеки прочинені, і я з тихим шелестливим зітханням заглядаю всередину. Достатньо обережно, щоб не завадити, але і не виглядати при цьому так, ніби підглядаю чи підслуховую. Пара світляків висить під самою стелею, і в їхньому мінливому світлі я бачу тітоньку Саді. Вона сидить спиною до мене за одним зі столів. Судячи з шелесту сторінок — гортає якусь книгу і здається настільки захопленою своїм заняттям, що не помічає моєї присутності.

Тихенько постукавши об одвірок для пристойності, я обережно протискаюся повз прочинену стулку і зависаю в повітрі недалеко від входу. Але тітонька Саді й на це не звертає уваги.

І що тепер робити? Може, вона справді дуже зайнята, тому краще мені її зараз не відволікати? Хто знає, раптом готується до оборони та оновлює в пам'яті якісь особливо потужні заклинання. І я б з радістю скористалася цим приводом, аби відкласти не найприємнішу для мене розмову до спокійніших обставин, але… Затягувати з таким терміновим питанням, як пошук майбутнього тіла для Багатоликого Отця, на жаль, не можна. Що раніше знайдемо, тим швидше зможемо хоча би щось зробити до того, як Бліда Матір особисто припхається до столиці. Адже мало придумати, кого віддати Багатоликому Отцю — обраного бідолаху ще треба буде знайти і якось доставити до будинку Суртаза. Хоча, якщо Перший Некромант знову поділиться своїм перснем…