Глава 9. Кожен дім — маленька фортеця

Столиця ніби причаїлася. Ні вогнику, ні звуку, ні руху. Місто здається абсолютно порожнім і неживим.

Лише перелітаючи через стіну — брама зачинена — я помічаю на ній вартових, коли ті вітають мене шанобливими кивками. Це нагадує мені, що треба налаштувати зір на перегляд аур. Хто знає, що може блукати по той бік.

Вулиця, яка йде від брами, порожня, але де-не-де по боках підсвічена знайомими пастками. Не дбаючи про точне розпізнання, я лише стежу за тим, щоб триматися від них подалі, адже подекуди це свічення видніється навіть на самій дорозі. А мені напевно видно не всі пастки.

Втішає лише одне: якщо вони тут є — отже, хтось їх поставив. Це значить, що маєтки навколо мене можуть бути не порожніми. Чомусь така думка послаблює мій страх, залишивши тільки занепокоєння та погане передчуття.

Минувши три-чотири найближчих до стіни маєтки, я розумію, що чомусь зовсім не пам'ятаю он той не по-весняному густий та непроглядний чагарник уздовж дороги. Ще й високий такий, на голову вищий за мене в повітрі. Дивно, найближча жива огорожа, яку я пам'ятала, була неподалік дому Суар, а до нього ще...

Підкорившись власній підозрілості, я зупиняюся. Тому що помічаю, як наступної миті кущі ніби опиняються трохи ближче до мене.

Здалося?

Зависнувши в повітрі, я придивляюся уважніше і розумію, що поки дивлюся на один край досить довгої огорожі — інший непомітно наближається до мене. Варто перевести погляд на край, що підкрадається — як ті кущі завмирають, а інші починають рухатися.

Не те щоб огорожа була страшніша за блідих потвор, але вона таки лякає.

Особливо, коли щось хапає мене за ногу та смикає вниз.

Не роздумуючи, я посилюю чари левітації та утримуюсь у повітрі. Швидкого погляду вниз достатньо, щоб побачити корінь, що вчепився в мою щиколотку, і... ледве помітну на темній землі сіро-коричневу межу пастки — лише за крок позаду мене.

От дурепа ти, Шизо! Могла б і здогадатися!

А кущі тим часом наближаються.

Що робити? Я не відчуваю нічого підозрілого, пастка просто тримає мене на місці. Але чомусь зовсім не цікаво дізнаватися, що ці кущі можуть зі мною зробити, коли наблизяться впритул.

Тож треба діяти. Між мною та огорожею залишилося в кращому разі п'ять кроків.

Розрив плоті? Навряд чи це допоможе проти рослин, ще й магічного походження. Спробувати розрізати корінь кинджалом? Мабуть, виглядатиме це кумедно, але на крайній випадок можна буде спробувати... Цікаво, чи спрацює проти цієї пастки зняття чарів?

Я починаю подумки промовляти вже непогано засвоєне заклинання, збираючись направити його на коріння, що все ще притягує мене до землі. Але буквально на останньому слові мовчазного речитативу я раптом злітаю вище — коріння чомусь відпускає мене, і заклинання уходить просто в землю.

Але кущі все ще не зникли. Зависнувши в повітрі вище, ніж зазвичай, я ще й ноги підгинаю, щоб убезпечити себе від повторного зазіхання на них. А ще — помічаю, що рослини перестали рухатися. Застигши на місці, тепер вони лише ворушать листям на неіснуючому вітрі.

Пастка деактивувалася сама чи хтось їй допоміг?

Відповідь це питання приходить на диво швидко.

— Вибачте великодушно, безсмертна пані.

Хрипкуватий голос лунає по той бік кущів. А слідом, з-за віддаленого від мене краю огорожі, показується й сутула худорлява постать. Літній чи навіть вже старий чоловік — складно розібрати, бо голова опущена і не видно обличчя. Прикульгуючи, він швидко крокує до мене, але зупиняється на шанобливій відстані. А потім взагалі схиляється і застигає в глибокому поклоні.

І мовчить.

Проходить приблизно з півхвилини, протягом якої я обережно випрямляю ноги і якомога непомітніше надаю собі хоч трохи соліднішого вигляду. От тільки при цьому гадки не маю, що сказати відповідно до ситуації та мого статусу. А несподіваний рятівник так само стоїть, склавшись мало не навпіл і явно чекаючи моєї реакції.

— Нічого... страшного, — мені не вдається вигадати нічого кращого. Добре, хоч голос напрочуд рівний і не видає моєї розгубленості. — Цікава пастка. Ти ставив?

— Ні, милостива пані. Але я не встежив, перепрошую.

Старий здається настільки розгубленим, що мені навіть стає трохи ніяково. Літня людина, тривожні обставини — з ким не буває. Встиг деактивувати – і добре. А ще в нього вже й спина затекла так стояти, мабуть.

— Як тебе звати? — якомога миролюбніше питаю я. — І ще… Можеш випростатись.

— Мене звуть Нод, безсмертна пані.

Ім'я чомусь здається мені знайомим. Щоправда, одразу згадати, де і коли я його чула, не виходить. Але щойно старий випрямляється, потрібний спогад спливає у пам'яті та викликає чергову хвилю занепокоєння.

Слуга Ашиана. Я бачила його на весіллі Меба та Лінс. І було ще щось, але... Цей спогад мені зловити не вдається.

Значно важливіший інший висновок: виходить, ця огороджена ділянка належить роду Тар? Цікаво, скільки їх лишилося у столиці?

— Дякую за допомогу, Ноде.

Мені потрібне неабияке зусилля, щоб не видати свої почуття. Пощастило ж влетіти в пастку саме тут. Я зовсім не хочу відчувати себе його боржницею.

Не хочу — і не буду. 

Ця думка з'являється в голові при погляді на повну відсутність хоч якоїсь реакції на мої слова. Він навіть очі на мене не піднімає — дивиться на землю біля моїх щиколоток. По-хорошому, зараз спокійно полетіти б собі далі, от тільки повертатися до нього спиною теж не хочеться.

— Можеш іти, — владні нотки в голосі несподівано приносять мені задоволення.

Старий вперше піднімає на мене погляд. Його очі бігають, ніби намагаються щось знайти на моїх ногах. Зусиллям волі я переборюю бажання знову їх підібгати. Якось нездорово він виглядає, якщо в такому віці взагалі можна бути здоровим.

— Милостива пані, — каже він і робить крок до мене, — пробачте мені мою нешанобливість, але чи можу я поставити вам запитання?