Глава 8. Далекі родичі

Зал Ради зустрічає нас тишею, порожнечею та темрявою. Але це, мабуть, на краще — надто неприємні в мене спогади про холодне зелене світло, що наповнювало цю кімнату під час моєї не виконаної страти та після неї. Так само мовчки Альд прямує до центру зали та застигає на місці, повільно повертаючи голову — наче озираючись. Я ж нерішуче зависаю поруч із порталом, з якого тільки-но вийшла.

— Схоже, нам до підвалу, — заявляє ліч, звертаючись чи то до мене, чи то до крісел, що стоять віддалік.

Трьох крісел. Альдові теж принесли, виходить. Я ледве стримую недоречний смішок від цієї думки... і запізно помічаю, як пітьма в іншому кінці зали оживає.

Авжеж, це Суртаз. Пітьма навколо нього ущільнюється та повисає плащем на плечах, від чого постать Першого Некроманта одразу стає помітною на тлі центрального крісла. Поклавши посох впоперек підлокітників, він вільною рукою вказує Альдові на місце зліва від себе. Колишній підселенець покірно летить до крісла. Я ж вирішую не чекати особистого запрошення і просто підлітаю до останнього вільного місця.

При наближенні стає добре видно, що в іншій руці Суртаз тримає щось... світле і циліндричне. Предмет, напівприкритий просторим рукавом мантії, здається дерев'яним.

— Події, про які я збираюся розповісти, сталися задовго до мого народження.

Я опускаюся на краєчок крісла і сідаю впівоберта, щоб тримати в полі зору одночасно і Суртаза, і Альда. Колишній підселенець, втім, нічим не демонструє свого інтересу до розповіді — дивиться вперед, сидить неприродно прямо, спираючись ліктями об підлокітники та зчепивши довгі кістяні пальці на рівні грудей.

— Колись давно існували три групи некромантів. Шалластхадар, інакше званий Домом Кістки. Мереодеш або Дім Духа. І Ар'яшанн — Дім Плоті.

Зусиллям волі, я утримуюсь від здивованого вигуку. Дві назви мені були знайомі за словами Багатоликого Отця. Утриматись я утрималася, але щелепою все ж клацнула.

— Ці Доми мали спільних предків, — Перший Некромант ледь помітно киває, помітивши мою реакцію, — але з часом розбіжності у світогляді та магії окремих груп призвели до поділу, суперництва і навіть ворожнечі.

— Але що взагалі могли ділити некромаги? — не витримую я.

— Владу, — похмуро відповідає Альд замість Суртаза.

— Вірно, — знову киває той і, після недовгого мовчання, продовжує говорити: — Наскільки я зрозумів із колись прочитаних записів, кожен із цих Домів мав своє джерело магічної енергії. Завдяки постійному підживленню та вдосконаленню майстерності, некроманти могли жити дуже довго, а деякі навіть ставали майже безсмертними.

— Майже? — у голосі колишнього підселенця я чую тінь глузливості, причина якої мені не зрозуміла.

— Найкращі з некромантів Шалластхадара після смерті ставали лічами, — Суртаз не звертає уваги на коментар Альда. — Їхні родичі з Мереодеша набували безтілесної форми привидів. А наймогутніші маги Арьяшанна взагалі не вмирали. Вони переселялися в інші тіла – молоді, сильні та здорові.

Схоже, остання фраза привертає увагу Альда. Настільки, що він навіть повертає голову, а руки кладе на підлокітники.

— І найціннішим ресурсом у тому світі, — голос Першого Некроманта стає відстороненим і трохи задумливим, — було не золото чи дорогоцінне каміння, а звичайні люди. Ксай, так вони їх називали.

Здається, коли Багатоликий Отець говорив щось священною мовою, це слово теж у тій фразі було. Хоча зараз я в цьому вже була не впевнена.

— Кожен Дім потребував ксай... для різних потреб.

— Яких? — колишній підселенець випереджає моє запитання буквально на мить.

— Наскільки я зрозумів, Шалластхадар і Мереодеш використовували їх як робочу силу. Прислуга, землероби тощо.

— Тобто, звичайні люди були рабами?.. — холодно уточнює Альд.

— Не впевнений, але цілком можливо.

Лунає тихий шелест, і я бачу, як циліндричний предмет злегка прослизає в пальцях Суртаза. Він повертається до мене іншою стороною, і з-під рукава показуються дві печатки. На одній — насиченого фіолетового кольору — накреслені золотом і розташовані один над одним два невеликі ромби, розділені навпіл вертикальною рисою. На другій — темно-синій, майже чорній — сріблястою фарбою виведено знак Суртаза.

— Іноді серед ксай, — тим часом продовжує Перший Некромант, — народжувалися обдаровані діти, і їх навчали магії. У місцевій ієрархії вони були нижчими за чистокровних представників свого Дому, але навіть таке піднесення вважалося почесним і бажаним. І якщо народження талановитої дитини було благословенням для звичайних людей у Домах Кістки чи Духа… То для ксай Дому Плоті це означало неминучу смерть.

Суртаз замовкає і трохи перебирає пальцями, знову провертаючи в руці циліндричний предмет. А я згадую слова Багатоликого Отця про кров, що пофарбувала піски та надала їм червоного кольору. Здається, тепер зрозуміло, кого там приносили в жертву. І від цього розуміння я мимоволі здригаюся.

— Навряд чи це було випадковістю, але саме в Домі Плоті народжувалася найбільша кількість обдарованих дітей. Найсильніші з них використовувалися як змінні тіла для високопоставлених некромантів. Решту ж приносили в жертву, щоб посилити той чи інший ритуал.

Я чую, як тихо хрумтять пальці Альда — він впився ними в підлокітники. Так, навряд чи розповідь Суртаза додала колишньому підселенцю хоч трохи симпатії до Багатоликого Отця та всіх його родичів.

— До речі, коли Багатоликий Отець показував мені ту Криваву Пустелю...

Я вдаю, ніби згадую про це зовсім випадково. Потрібно спробувати хоч трохи послабити опір Альда. Принаймні, поки Багатоликий Отець може бути нам корисним.

— Він згадував, що її так назвали через тисячі принесених у жертву людей, — продовжую я, — адже Арьяшанн творить свою магію на крові. А ще він сказав, що так і не зміг звикнути до цього.