Глава 5. Коли не все йде за планом

Альд стрімко пролітає коридором, але біля сходів зупиняється. Якби його корона не була примарною, від такої різкої зупинки вона напевно злетіла б з його голови. Принаймні, так мені здається. Це враження посилюється, коли я наближаюся до ліча, і він різко задирає обличчя догори. Тепер би точно злетіла.

Але що він робить? Придивляється? Дослухається?

У моїх грудях виникає боязка надія — раптом Альд таки вирішить скласти мені компанію одразу, а не за деякий час.

— Будь обережна, — рівно промовляє колишній підселенець. — Якщо відчуєш щось недобре — переривай ментальний зв'язок у будь-який можливий спосіб.

Зрозуміло, не вирішить. Хто б сумнівався.

— Наче я багато цих способів знаю...

Все, що мені лишається — тільки єхидство. Так хоча б не чути страх, що повільно стискає мою грудну клітку.

— Ти знаєш їх достатньо, — відрізає Альд і прямує вниз, у підвал.

Провівши його поглядом, я невпевнено злітаю на пару сходинок вище. Може, варто вдати, ніби щось забула в одній із кімнат на першому поверсі? Хто знає, раптом знайдеться щось цікаве, і воно потребуватиме моєї невідкладної уваги. До того ж, особисто мене Суртаз ще й не кликав…

Ні, треба нагору. 

До Суртаза. До Багатоликого Отця.

Страх міцніє. На нескінченно довгу мить мені здається, ніби навіть саме повітря навколо стає щільним і в'язким. Воно обволікає мене з усіх боків, заважає нормально літати. Різко хитнувши головою, я струшую з себе моторошні заціпеніння і слабкість. Зберися Шизо, ти там будеш не одна.

От якби від цього ще було хоч трохи легше...

Піднявшись до середини сходів, я зависаю в повітрі. Піддавшись новій хвилі страху, посилюю чари слуху. Знизу – ні звуку. Зверху — тільки приглушене рипіння мостин, ніби хтось розмірено крокує... Але чомусь не вдається зрозуміти, в якій саме кімнаті. Може, Суртаз зараз надто зайнятий, щоб чекати на моє прибуття? Я не горда, можу і на вулиці почекати... Якомога далі звідси.

Зберися, Шизо. Суртаз чекає. Мабуть. Хоч особисто тебе він так і не покликав, але доведеться вірити Альдові на слово.

Повернувши звичайний слух, я долаю решту сходів — сходинок обурливо мало. Коридор попереду порожній, накреслені на стінах символи вже встигли згаснути. Підсвічений рунами лише дверний проріз, що видніється в іншому кінці коридору. Двері відчинені. Видно, як знаки мерехтять у глибині кімнати по той бік порога. А коли я повільно наближаюся до прорізу, то розумію, що ними розписано всю стіну між вікнами — від підлоги до стелі. Видиму частину стелі — теж.

Зависнувши перед порогом, я зовсім несолідно — зате обережно — визираю з-за одвірка і бачу, що кімната порожня. Немає ні Суртаза, ні Багатоликого Отця. Зате безлад залишився, що чомусь мене заспокоює. Мабуть, не так вже й довго ми з Альдом були відсутні.

Перелетівши поріг, я знову зависаю в повітрі, готова будь-якої миті пірнути в таку затишну та оманливо безпечну напівтемряву коридору за моєю спиною. Рядки рунічних написів навколо мене тепер здаються такими щільними, ніби стіни та стеля повністю зіткані з безлічі вугластих сяючих символів.

А під моїми ногами — темна безодня.

Не роздумуючи та навіть до ладу не встигнувши злякатися, я злітаю вище, і лише майже під стелею розумію, що мені це просто привиділося. Мабуть, від потужного магічного фону зачарованого місця викривилися чари зору. Піді мною звичайна підлога, чомусь без рун, й окрім цього — нічого підозрілого. Навіть слідів мерзенної жижі не залишилося — лише розкидані сувої, книжкові аркуші та уламки якихось розбитих склянок із невідомим вмістом. Мій погляд чіпляється за знайому сторінку з книги, написаної Альдом. Про керування енергією.

Гаразд, Шизо, годі відтягувати неминуче. Цікаво тільки, чи встиг Суртаз перемістити Багатоликого Отця до кімнати зі стримуючими контурами? Чи все ще тримає його в кімнаті ліворуч?

Зміна зору для перегляду аури не дає відповіді на це питання. Сяйво рун на стінах геть-чисто приховує будь-які інші відсвіти. Що ж, доведеться...

Від роздумів мене відволікає тихе клацання за спиною. Праворуч — з боку кімнати зі стримуючими контурами. Схоже, ось і відповідь на моє запитання.

Підлетівши до прочиненої стулки, я завмираю і прислухаюся. Мої чари слуху дозволяють розпізнати тихий — на межі чутності — вібруючий гул. Він віддалено нагадує мені гудіння бджолиного вулика — ніби його сховали в дальньому кутку кімнати під кількома товстими ковдрами. Набравшись рішучості, я відчиняю двері та розумію, звідки лине звук.

Магічна клітина неймовірної складності. Не те щоб мені доводилося багато їх бачити на своєму віку, але ця конструкція виглядає настільки потужною, що змушує мене завмерти на порозі.

Десять, ні, двадцять... ні, понад тридцять концентричних кіл усіх мислимих і немислимих кольорів покривають підлогу і стелю. А між ними протягнута багатошарова примарна завіса. Заворожено дивлячись на її мінливе свічення — ніби різнокольорові прошарки постійно міняються місцями — я повільно наближаюсь до клітки. Рівно доти, доки не примудряюся розглянути всередині обриси…

Суртаза?!

Ошелешено клацнувши щелепою, я завмираю. Як так вийшло? Цього не може бути. Але немає сумнівів: постать, що розмірено крокує вздовж примарного кордону постать — це Перший Некромант. Саме його кроки я чула на сходах.

Але якщо Суртаз усередині клітини, то...

...тихе клацання за спиною не віщує мені нічого хорошого.

— Отже...

У моїй голові лунає до болю знайомий голос. І в його тоні вловлюється щось схоже на іронію. Чи ні. Що б у ньому не вчувалося — це мені зовсім не подобається.

— Нарешті… ми зможемо поговорити… без перешкод.

Суртаз у клітці зупиняється. Я бачу, як він трохи нахиляється вперед, ніби розглядаючи щось перед собою. Цікаво, чи бачить він мене? І якщо бачить, то чому нічого не робить?

Цікаво, а він взагалі зараз може зробити хоча би щось?