Глава 4. Недооціненість та переоцінка

Злякавшись настільки несподіваного повороту подій, я розгублено завмираю на місці. Невже Альд таки зловив перевантаження?

Не схоже.

Якби це було перевантаження, він мав би просто розсипатися, а тут... Рухнув зі стільця на підлогу, як падає людина, що раптово знепритомніла. Здається, ще й добряче так вдарився головою.

От і що мені тепер з ним робити?

Суртаз його знає. Але робити щось таки треба, мабуть…

Ці думки проносяться в моєму розумі стривоженим роєм. Тряхнувши головою, я висмикую себе з розгубленого заціпеніння і відкидаю щипчики на стіл. Опускаюся навколішки поряд з Альдом і...

Відчуваю, ніби на моє обличчя та руки плеснули рідким вогнем. Мимоволі відсахнувшись, я розумію, що відчуття слабшає.

Аура! Відчутна, безперечно наявна, але чомусь невидима.

Обережно виставляю руку вперед і переконуюсь у своїх враженнях — спочатку кінчики пальців, потім кисть, зап'ястя та лікоть знову охоплює вже знайоме пекуче відчуття. Не маючи ані найменшого бажання відчувати це й надалі, я піднімаюсь у повітря та відлітаю на безпечну відстань.

Якщо є аура, тим більше настільки потужна — отже, Альд живий. А якщо він живий — впорається і без моєї допомоги.

Висновок знову виявляється вірним. Не минає і п'яти хвилин, як ліч починає потроху ворушитися. Все ще лежачи на підлозі, він спочатку смикає однією рукою, потім іншою. Трохи повертає голову. Магічні зв'язки знову спалахують холодною переливчастою зеленню, і тільки тепер я помічаю, що фаланги його пальців вже цілі, а тріщини на більших кістках повільно стоншуються.

На мить мені навіть здалося, ніби з чарами зору щось трапилось. Не може бути такого настільки швидко. Не буває. Я ж його тоді добряче переламала! Але ні, тепер вже всі видимі мені кістки рук Альда не мають жодної тріщини. Як і череп, у лобі якого палають отруйно-зеленим вогнем дорогоцінні кристали.

— Альде?.. — обережно кличу я. — З тобою все гаразд?

— Краще, ніж могло би бути, але гірше, ніж хотілося б, — лунає задумлива відповідь.

— А конкретніше?

— Помовч кілька хвилин, будь ласка. Мені треба зосередитись.

Знизавши плечима, я звертаю увагу на інструменти, що залишилися на столі. Рідка кістка на плоскій ложці вже затверділа, і спроба її сколупнути ні до чого не призводить — прилипла намертво. Щипчики виявилися чистішими, і крихти білястої речовини вдається зіскребти. Можливо, я навіть зробила це майже безшумно — принаймні, Альд, все ще лежачи на підлозі, ніяк не відреагував.

Прикро тільки, що склянка надовго залишилася відкритою, і її вміст теж закам'янів... Або закостенів. Хоча я чомусь була впевнена, що у склянці рідка кістка не затвердіє. Адже колишній підселенець щось подібне казав... Чи ні?

Від роздумів про те, чи варто вдавати, ніби я гадки не маю, що трапилося з рідкою кісткою в склянці, мене відволікає голос колишнього підселенця. Виявляється, він вже встиг піднятися в повітря і повернув собі звичну переливчасту ауру. Тільки тепер, здається, вона стала скоріше зеленою, ніж блакитною, хоч і все ще холодного відтінку.

— Ось і все, — оголошує Альд.

Я трохи наближаюсь до колишнього підселенця.

— Ну... Виглядає непогано.

Мені потрібне зусилля, щоб зберегти незворушний тон. Чи то від падіння на підлогу, чи то від моєї... недосвідченості два кристали поруч із центральним — другий з лівого боку і найближчий праворуч — зав'язли в черепі Альда настільки криво, що це дратує навіть мене.

Ліч витягає руку вбік, і з одного зі стелажів злітає срібляста пластина. Коли вона опускається на долоню Альда, я бачу, що це маленьке дзеркальце.

Протягом нескінченно довгої хвилини колишній підселенець розглядає своє відображення, повертаючи голову то в один бік, то в інший. Крижаний вузол моїх відсутніх нутрощів знову нагадує про себе. Зараз почнеться...

Але Альд мовчить. Другу хвилину. Третю. І лише під кінець четвертої шипляче зітхає і недбалим рухом відправляє дзеркальце назад на стелаж. Я мимоволі втискаю голову в плечі, чекаючи на дзвін розбитого скла. Але ні, якимось дивом крихка і коштовна річ опиняється на одній з полиць абсолютно неушкодженою. Може, вона і не справжня, але хто знає...

— Згодиться, — коротко оголошує ліч.

Мені стає трохи легше та спокійніше. Якщо Альд і незадоволений, то явно вирішив залишити роздратування при собі. А це означає, що я справді непогано впоралася із завданням. Дивно. На подяку, звісно, можна не розраховувати. Та хіба це вперше, чи що?..

— Схоже, — з жалем додає ліч за кілька секунд, — при падінні кристали змістилися.

Так-так, саме падіння у всьому і винне, цілком з цим згодна. Вголос же я промовляю інше:

— А це... зміщення не вплине на їхню роботу?

— Ні, — Альд видає єхидний смішок. — Інакше, мене б уже не було.

Цікаво, він дійсно настільки ризикував, довіривши мені вставляння цих кристалів? З іншого боку, добре, що все добре. Ну чи хоча б нормально.

У безмовній тиші виразно чути, як Альд з хрускотом поводить плечима. Мені одразу уявляється, як останні — можливо, теж зміщені під час падіння — великі уламки кісток стають на місця і зростаються без жодних слідів від переломів.

— До речі, а як ти примудрився так швидко зростити кістки?

— Я? Ніяк. Цю можливість дає кров химери, яка... тепер є у моєму тілі, оскільки була використана Суртазом під час ритуалу. Мабуть, тому він і обрав саме цей вид потвор — за їхню здатність регенерувати.

— Але чому ти раніше не відновився? Минуло багато часу...

— Мабуть, раніше я не мав достатньо сил для цього, — Альд піднімає руку і розглядає свою долоню спочатку з одного боку, а потім — з іншого. — Наскільки я можу це оцінити, регенерація є енерговитратною.

— Корисна властивість.

— Корисна, — луною відгукується ліч. — І це трохи примирює мене…

Альд сіпає плечем і відвертає обличчя. Цей жест просто наскрізь просочений огидою.