Глава 3. Прогулянка у минуле

Розгублено клацнувши щелепою, я починаю крутити головою в спробі розглянути все навколо уважніше і... Ловлю себе на тому, що розчарована — зовні все виглядає так само. Хоча... може, сходинки не такі стерті? Але кого я обманюю, мені ж і на думку не спадало запам'ятовувати, як вони виглядають у реальності.

— Так тут нічого не змінилося...

Розчарування в моєму голосі, схоже, бавить Альда. Колишній підселенець видає єхидний смішок.

— Цей будинок наскрізь просочений магією. Я не хочу навіть уявляти, яка потрібна сила, щоб хоча би щось зруйнувати тут без відома і згоди власника.

— Ну... меблі?.. — мені згадується погром, влаштований енергією, що вийшла з-під мого контролю, в ніч загибелі Ашиана. Тієї ночі, коли я його вбила. — Шибки чудово вибиваються. А крізь них — вилітають рукоятки ножів, — отруйно додаю я.

Колишній підселенець недбало відмахується.

— Це дрібниці. Я маю на увазі сам будинок – стіни, фундамент, дах. І підвал, куди ми зараз прямуємо.

От чому це мені вже не подобається? Мої спогади про підвал у будинку Суртаза важко назвати приємними. Не те щоб про другий поверх вони кращі, але значно цікавіше мені було б подивитися саме на нього.

— До речі, навіщо нам туди?

— Побачиш.

— Яка ґрунтовна, зрозуміла і, найголовніше, докладна відповідь. Як завжди, — саркастично заявляю я, продовжуючи придивлятися до східців та поручнів сходів.

Схоже, вони дійсно виглядають точно такими, якими я їх запам'ятала за наших часів.

— Насправді я сам поки що не знаю, навіщо ми спускаємось, — задумливо відповідає Альд. — Бо гадки не маю, що там зараз знаходиться. Я взагалі думав, що ці чари давним-давно розвіялися — якщо не з волі Суртаза, то стараннями Коаттана. Стільки часу минуло. Але якщо тут все залишилося так, як було...

Зависнувши над останньою сходинкою — не спускаючись і не дозволяючи спуститися мені, колишній підселенець замовкає.

— І схоже, що все-таки залишилося... — у його голосі чути недовірливу стриману радість.

Я злітаю вище, щоб побачити хоч щось. Навіть зависнувши в повітрі на кілька сходинок нижче, Альд примудряється закривати огляд так, що нічого не видно. Начебто скільки тих кісток і мантії, але неосяжний він, як...

— Ого... — тільки й можу я сказати, коли нарешті бачу кімнату попереду.

Я пам'ятаю підвал зовсім іншим. Тому складно не визнати, що вісім сотень років тому він виглядав значно приємніше. Дві наглухо закриті шафи, три стелажі, безліч полиць та скринь, пара столів та кілька стільців поруч, вузьке ложе та стійка для одягу. І жодного тобі кам'яного саркофага всередині концентричних кіл, куди треба лягати та щосили намагатися не розсипатися від втрати сил.

— Та тут жити можна! — захоплено вигукую я.

— Цілком. Спочатку, так і було насправді, коли Суртаз, я чи ще хтось з учнів потребував тиші та усамітнення для якихось розробок. Ми могли знаходитися в підвалі кілька днів або навіть тижнів.

З цими словами Альд злітає з останньої сходинки прямує до однієї з закритих шаф.

— Тому я вирішив, що магічний зліпок цього місця цілком згодиться... для ситуацій, коли мені необхідне абсолютне усамітнення. А пізніше приніс сюди деякі… речі.

Колишній підселенець ховається за відчиненими стулками шафи. Я тим часом вирішую уважніше розглянути вміст стелажів.

Чистий пергамент, кілька наборів для письма, якісь трави та численні мішечки – великі та маленькі, але всі зав'язані. Торкатись їх я поки що не наважуюсь, натомість краєм погляду спостерігаю за своїм супутником. Той явно щось шукає у шафі. Чути стукіт чогось важкого, ніби Альд переставляє це з місця на місце, а згодом — клацання і шелест. Колишній підселенець спантеличено хмикає.

— Шиз, — несподівано кличе він, — подивися, чи немає поруч з тобою сірої скриньки?

Я ковзаю поглядом по полицях і стелажах і не бачу жодної скриньки взагалі. Скрині на підлозі — не сірі. Мій погляд чіпляється за стос пергаменту, за яким цілком може сховатися щось невелике. Але спроба зрушити його вбік призводить до несподіваних наслідків — жовті аркуші раптом розсипаються бурим пилом.

— Ні, не бачу, — розгублено відповідаю я, обтрушуючи руку. — А нічого, що...

— Мабуть, в іншій шафі, — перериває мене Альд.

Щоб уникнути ще якихось непередбачених руйнувань, я відлітаю від стелажу і зависаю поряд з одним зі столів, знову слухаючи рипіння стулок і нерозбірливе бурмотіння колишнього підселенця.

— Знайшов.

Альд підлітає до мене та обережно опускає на стільницю невелику скриньку, виготовлену з якогось сірого матеріалу — одразу навіть не зрозуміти, чи то з дерева, чи то з каменю.

— Дивно, що вона стояла там, — бурмоче ліч, схилившись над своєю знахідкою. — Хоча, міг і я залишити з огляду на поспіх...

Гадки не маючи, що відповісти, і чи потрібно щось говорити взагалі, я просто спостерігаю за діями колишнього підселенця, водночас переборюючи цікавість і бажання запитати про вміст цієї скриньки. Широка й плоска, вона віддалено нагадує подарунок Мілеха — коробочку з Останньою Милістю, але та була трохи меншою і тоншою. Альд тим часом плавно проводить пальцями по бокових гранях скриньки, обережно вистукуючи якийсь складний ритм, а потім з тихим клацанням відкидає кришку.

Я підлітаю ближче, щоб побачити вміст. Усередині, потопаючи в чорній бархатистій тканині, лежать зелені камінці. Альд проводить рукою і над ними.

— Чудово, — задоволено заявляє він. — І як це Коаттан до них не дістався...

— А міг? Він взагалі знав про це... — не зумівши одразу коротко описати цей підпростір, я згадую для нього вже знайоме визначення, — про цю схованку?

— Знав. Але я подбав про те, щоб він не знайшов способу потрапити сюди. А якщо при всій своїй завзятості Коаттан так на це і не спромігся, — у голосі Альда я чую самовдоволені нотки, — то мої старання не були марними.

До мене ж нарешті доходить запізніла і тепер очевидна думка.