Глава 2. Збирання кісток

Я знаходжу Альда за кілька кроків від входу — він лежить прямо поверх накреслених на підлозі концентричних кіл, сформованих рунічною в'яззю. На моє полегшення, ліч не розсипався в кістяну крихту, хоч і виглядав близьким до цього. Деякі кістки розкололися на великі шматки, а окремі навіть розлетілися по кімнаті так, ніби були відкинуті геть у пориві люті.

Може, справді були відкинуті? Зараз я цілком здатна це уявити та зрозуміти.

З хвилину поспостерігавши за колами — чи то мертвими й порожніми, чи то зачарованими не знайомою мені магією — я обережно наближаюся до найбільшої купки кісток, вкритої простою мантією без оздоблення. Череп лежить трохи осторонь, і я опускаюся на підлогу, щоб підняти його та поставити поверх чорної тканини. Чомусь це здається мені важливим.

Нижня щелепа на місці, але за сяйвом на стиках кістяних уламків не видно, чи світяться очниці підселенця, що вказувало б на активовані чари зору. Хай там що, я мушу йому допомогти.

Обережно торкаюся маківки черепа. Легко створюю канал — Альд не чинить опору, але й не допомагає — і відправляю першу порцію енергії. Мимоволі чіпляюсь поглядом за невеликі виїмки на лобі та скроневих кістках. У внутрішній схованці, як я пам'ятаю, в них були вставлені камінці. Цікаво, навіщо? Нізащо не повірю, що просто для краси. Якось не надто це схоже на Альда.

Першими підтягуються відкинуті геть уламки. Вони пірнають під мантію, що лежить на підлозі, і я встигаю лише приблизно прикинути, що це кістки рук. Ворушіння під чорною тканиною вочевидь вказує на те, що у колишнього підселенця вже достатньо енергії, але відлуння нещодавньої жалості не дозволяє мені розірвати зв'язок. Мені це шкоди не завдасть, бо вже встигла помітити, що досить швидко відновлююсь. Навіть не так — я відновлююся значно швидше, ніж у нещодавньому минулому. І це виглядає химерним знущанням з безпорадного стародавнього ліча, що лежить зараз переді мною.

І все ж таки, руку доводиться прибрати — хоча б для того, щоб різкий розрив зв'язку не спровокував повторного обсипання кісток. Хто знає, наскільки Альдові кепсько. І чи варто зараз взагалі говорити, про що я встигла здогадатися? У мене й тоді були сумніви, а зараз — і поготів.

— Дякую за допомогу, — холодно промовляє ліч, — не затримуватиму тебе.

— Суртаз сказав мені спуститися з тобою на перший поверх, — я вирішую промовчати про те, що Перший Некромант насправді наказав мені допомогти Альдові спуститися, — і чекати, поки він мене покличе.

— Як завжди… — зітхає колишній підселенець. — Відправив геть, щоб не заважала.

У його голосі чути втому і похмуру приреченість. Не найкращий стан, але це вже якісь емоції. Отже, відтанув — тож, якщо і злиться, то не на мене. Ну, хоч так.

— Схоже на те, — продовжуючи сидіти на підлозі, я знизую плечима. — Тобі вистачить сил зібратися? Може, ще передати?

— Не треба.

Я замовкаю, вирішивши зайвий раз не чіпати й без того явно вражене самолюбство Альда. Весь такий із себе могутній і самостійний, він явно не звик постійно потребувати чиєїсь допомоги.

Але збирає своє тіло докупи він справді швидко і спритно. Для цього знадобилося лише кілька хвилин тиші.

І все ж мені очевидно, наскільки він ослаблений. Навіть стики кісток майже не сяють. Тримається на завзятості та гордості, не інакше. І нікуди не рухається — піднявшись у повітря, він так і висить на місці.

— Що задумав Суртаз?

— Ну... — я старанно вдаю, що не розумію його питання. — Я так розумію, коли ми спустимося, він заштовхає Багатоликого Отця сюди і...

— Ти чудово зрозуміла, що я маю на увазі, — у втомленому голосі Альда прослизають знайомі роздратовані нотки. — Він вже казав, які запитання ти маєш поставити цій потворі?

— Ні. Він сказав, що буде присутній під час розмови... У моєму розумі.

— Зрозуміло...

Тон колишнього підселенця мені не подобається. У ньому чути відверту тривогу.

— Що не так?

Альд мовчки хитає головою. Плавно зрушує з місця. Знову завмирає. Видає шиплячий смішок.

— Та я навіть кістяним борошном відчував себе більш... цілісним, — роздратовано цідить він.

— Ти просто втомився...

Я здіймаюсь у повітря та обережно торкаюся його ліктя, разом із дотиком передаючи крихітну порцію енергії. Не пручається, добре.

— ...Суртаз тебе ганяє, як хлопчака на побігеньках, тож нічого дивного.

Колишній підселенець хитає головою, але не заперечує.

— Не хочеш трохи прогулятись? — несподівано питає він.

Я не знаю, що відповісти. Начебто і не проти, але куди він у такому стані вже зібрався? Мабуть, моє розгублене мовчання виглядає настільки красномовним, що Альд видає пояснення.

— Мені треба дещо перевірити.

О, так, стало значно зрозуміліше. Хто б сумнівався, що він ніколи та нічого не робить просто так.

— Ну… Добре, прогуляймось, якщо хочеш.

За зачиненими дверима лунає гуркіт, ніби в сусідній кімнаті впала ще одна шафа. Мимоволі обернувшись у той бік, я краєм погляду помічаю, як здригається Альд.

— Цікаво, нам зараз взагалі варто виходити звідси? — видаю я першу-ліпшу думку.

До мого розуму запізно закрадається думка про те, що наказ Суртаза про спуск вниз цілком міг бути обмеженим за часом. Йой, дурепа... А ми тут поговорити вирішили, еге ж.

— Думаю, я зможу прикрити нас щитом у разі чого.

Те, з якою впевненістю Альд це говорить, не надто відповідає його вигляду. Або я чогось про нього не знаю, або мається на увазі, що щит підживлюватиметься моєю енергією.

Колишній підселенець тим часом підлітає майже впритул до дверей і трохи схиляє голову набік, мабуть, прислухаючись.

— Ходімо, — наказує він. — Схоже, Суртазу набридло чекати, поки ми підемо, тому він замкнув потвору в іншій кімнаті.

— То, може, нам і йти вже не треба?

— Хочеш сказати, він тебе вже покликав? — перепитує Альд.

— Ні.

— От і вдавай з себе слухняну дівчинку й надалі. Ходім.