Глава 1. Безвихідна ситуація

Вітаю, шановні читачі! Це дев'ята й остання книга серії "Видатна особистість". Якщо ви не читали попередні вісім — краще почніть з початку історії прямо зараз. Шукайте на моїй сторінці книгу з назвою "Ліч на стажуванні. Частина 1".

Всім, хто нарешті дочекався фінальної книги, дякую за увагу, коментарі та вподобайки ;)

***

Я наздоганяю Альда біля самих сходів. Він чомусь зупинився перед ними та дивиться... вниз. У бік підвалу, куди теж ведуть сходи. Дивно, ми ж нагору збиралися начебто.

— Щось не так? — питаю обережно, щоб не завадити колишньому підселенцю, якщо він раптом чимось зайнятий.

— Так.

Чудова відповідь. Вкрай вичерпна. Альд навіщось хитає головою і нарешті починає підніматися вгору. Щоправда, доволі повільно, начебто сумніваючись в тому, що це варто робити.

— Слухай, — дурне й зовсім недоречне запитання продовжує крутитися в моїй голові, і я просто не можу його не поставити прямо в цей неймовірно слушний момент. — А ти завжди тепер так світитимешся?

Секундне мовчання, ніби до колишнього підселенця не одразу доходить зміст моїх слів. Я в цей час спостерігаю, як холодна примарна зелень просвічує крізь чорну тканину його мантії.

— Глузуєш...

Альд зітхає з тим самим виразом нескінченного смиренного терпіння, яке часто супроводжувало моменти, коли мені вдавалося вкотре розширити горизонти його уявлення про мою безглуздість.

— Ні, — я знизую плечима, хоч мій співрозмовник цього й не бачить. — Просто запитала. Воно хоч і гарно виглядає, але...

Ліч видає шиплячий смішок, але нічого не відповідає.

— І все ж таки?..

От не заспокоюся ж, доки не дізнаюсь, хоч і гадки не маю, навіщо мені це потрібно.

— Ні, — неохоче відповідає Альд. Він повільно долітає до середини останнього прольоту перед другим поверхом і лише після цього додає: — Уламки з часом зростуться, як вже було…

Колишнього підселенця перериває гуркіт. Звук доноситься згори, з дальнього кінця другого поверху. Ніби хтось вибив двері. Або це зробили кимось...

Альд ривком долає решту сходів. Трохи затримавшись для чар прискорення польоту, я зосереджуюсь на тому, щоб не зачепитися за поручні та не влетіти у стіну. І натомість на повній швидкості врізаюсь у золоту завісу.

Щит. Він повністю перекриває коридор — від стелі до підлоги — розділяє його на дві приблизно рівні частини. І не пускає мене далі.

— Альде, щоб тобі!..

Можливо, колишній підселенець і чує мій гнівний окрик, а може й ні, бо я його вже не бачу. Лише грюкають двері. Стулка відлітає назад, вдаряється об стіну і лише якимось дивом втримується на петлях.

А потім лунає здавлений зойк, який одразу переходить у глухе виття. Довге, наповнене болем і люттю. На мить його заглушає гуркіт. Здається, впало щось важке. Шафа?

Швидко озираюсь. Уздовж підлоги та стелі по стінах палають рядки рун — тим же кольором розплавленого золота, як і щит, що перегороджує мені шлях. Я обережно торкаюся завіси перед собою — вона м'яко відштовхує мою руку, не завдаючи шкоди. Але і полетіти вперед не дає. Цікаво, це так Альд намагається захистити мене від того, що відбувається там? Чи просто не хоче, щоб я чимось завадила?

Хай там що, але мені залишається тільки спостерігати, як щось темне безладно метушиться по кімнаті. Раз по раз воно видніється у дверному прорізі попереду. Ніби безформна тінь кидається туди-сюди у відчайдушній спробі вирватися.

Невже це Багатоликий Отець?

Від цієї думки мені стає моторошно. Вдячність до колишнього підселенця за наданий захист боязко дряпає мої ребра зсередини.

Коли тінь вкотре закриває собою дверний проріз, її відкидає спалах. Золотиста завіса не дає до ладу розгледіти колір, але я чомусь чітко розумію — це справа рук Суртаза. Або його посоху. Судячи з пронизливого вою, що шпилькою встромився в мій розум, Багатоликому Отцю результат не сподобався.

Альд — я легко впізнаю його голос — щось різко викрикує, і щит переді мною раптом вкривається брижами. Погляд на дрібні прозорі хвилі на мерехтливому золоті, викликає в мене спокусу перетнути бар'єр та подивитися — що ж там коїться. Але чи варто це робити?

Внутрішнє чуття та розсудливість у два голоси стверджують — ні, ні в якому разі. Зараз я там тільки заважатиму. І добре, якщо ніхто через це не постраждає. Але цікавість і якась несвідома, незрозуміла тривога штовхають мене вперед, прямо на мерехтливу перешкоду. І вона зникає раніше, ніж я розумію, що встигла зробити.

І все-таки залишки обережності перемагають. Зупинившись за кілька кроків від дверного прорізу, я видиму мені ділянку кімнати попереду. На підлозі сяють руни — не надто рівні, накреслені явно поспіхом. Частина їх заляпана чимось темним і... Це невідоме щось, здається, кудись повзе.

Мимоволі здригнувшись від огиди, я піднімаю погляд і встигаю помітити, як повз проріз з неймовірною швидкістю проноситься... інше щось. Воно чи то стрибнуло, чи то пробігло стелею — в будь-якому разі, не торкнувшись підлоги. А потім кімнату знову осяює спалах — білосніжний до болю — настільки ж яскравий, яким він був під час сутички з Блідою Матір'ю.

Руни на підлозі раптом розпливаються, перетворившись на сяючу пляму, але швидко набувають звичної чіткості. Чари зору не тільки не відмовили, а й швидко відновилися — відпочинок таки пішов мені на користь.

Я чую шипіння священною мовою — добре знайоме заклинання розриву плоті. А за ним — люте виття і хрускіт. Звук, від якого мені знову стає моторошно. Хоча б тому, що я не знаю, чиї саме кістки зараз хрумтять.

Страх надає мені рішучості.

Зсунувшись трохи вперед, я зависаю перед самим порогом. Бачу картину погрому праворуч: шафа на підлозі, уламки скла впереміш із чорною жижею на книгах і сувоях, стінах і фіранках. Погляд натикається на рухливу темну хмару, оточену білою аурою, і одразу мимоволі зісковзує убік. Зрозуміло, це Суртаз. Намагаючись не зважати на темні плями на фіранках, я повертаю голову ліворуч. Там — у ближньому до мене кутку — б'ється дивна буро-чорна маса, обплутана білими сяючими нитками.