Глава 20. Не наново, а знову

Не знаю, скільки минуло часу з початку медитації, коли я зрозуміла, що вона йде не за планом. Спочатку нерозбірливий і ледь чутний шепіт дуже швидко перетворюється на настирливе бурмотіння, яке не дозволяє ні розслабитися, ні зосередитися на чомусь, крім спроб зрозуміти — про що хоч говориться.

І якщо вже я перебуваю на достатній відстані від кімнати-темниці та неподалік є Суртаз, то чому б і не дослухатися? Навряд чи почую щось корисне, але після контакту з Блідою Матір'ю, Багатоликий Батько здається майже безпечним. Доки сидить там у себе.

Втім, перша ж розбірлива фраза виявляється до болю знайомою. І вже набила оскому.

— Бліда Матір... йде...

Ех... І варто було витрачати час на це? Мабуть, розумнішим рішенням була б глибока медитація — так я хоч би відновилася швидше. Але схоже, що Багатоликий Отець зрозумів — у його бурмотіння в порожнечу з'явилися слухачі. Він ще тричі повторює ту саму фразу, а потім заявляє:

— Нове тіло... Стара злість... Багряний місяць... Освітлює шлях... Схилися або тікай... тіло... лише... оболонка...

Звучить, як безладне марення якогось божевільного. Втім, чи варто чекати чогось зрозумілого від блідої потвори, що якийсь час сиділа в тілі скаліченої дівчини? Я намагаюся не замислюватися над тим, як саме виглядає зараз Багатоликий Отець... Пам'ятаючи, на що перетворилася кімната після спроби Суртаза вбити цю істоту.

І все ж таки... Його слова пробуджують в мені цікавість. З огляду те, що Бліда Матір обіцяла мені нове тіло — слова про це інтригують. Що Багатоликий Отець має на увазі під новим тілом і старою злістю? І що за багряний місяць?

Як би мене не розпирало від питань, внутрішнє чуття категорично забороняє ставити їх голосу в моїй голові.

— Шукає... Не можна... повертатися... Не хочу... Не можна!

Ого, це вже щось новеньке. Невже Багатоликий Отець дійсно не союзник і помічник своєї... дружини? Правительки? Хазяйки?

Бажання розпитати докладніше стає майже непереборним, адже нова інформація може виявитися корисною. Раптом ми всі неправильно зрозуміли Багатоликого Отця, і він може стати нам союзником. Небезпечним, авжеж, але все ж таки...

Розсудливість перемагає. Досить того, що я вже почула. Досить того, що я вже мало не потрапила до пастки — добре, що Альд тоді був поряд.

Альд...Щойно це ім'я проноситься в моєму розумі яскравою кометою, як плутане бурмотіння різко стає нерозбірливим. І чи то мені здається, чи то в ньому чути відлуння якщо не страху, то напруженої настороженості.

Багатоликий Отець боїться Альда? Цікаво. Що колишній підселенець примудрився йому зробити, щоб так налякати? Втім, мені цього краще не знати, мабуть

Приглушений шепіт у моїй голові обривається, ніби його ніколи й не було. Натомість на мене охоплює відчуття чужої присутності. Воно висмикує мій розум з безодні думок. Пітьма, яка щойно огортала мою свідомість, зникає так різко, ніби хтось раптом зірвав щільну ковдру, що вкривала мене з головою.

Я знову бачу кімнату. І розумію, що дійсно в ній вже не одна. На одній зі скринь сидить Альд. Точніше, я лише за кілька секунд напруженого розгляду розумію: скелет, що весь мерехтить холодною зеленню — це дійсно він. І що сяють краї з'єднаних уламків кісток. Ламаних-переламаних.

Це він завжди тепер так виглядатиме, чи що?

— І що ти тут робиш?

Голос колишнього підселенця звучить непривітно. Похмуро. Втомлено. Але не вороже, і це дає мені надію.

— Сур... таз відправив, — від хвилювання мені не одразу вдається впоратися з чарами мови. — Альде, я пробач мені це...

— У тебе майже вийшло, — він не дає мені договорити. — Але наступного разу...

Колишній підселенець повертає до мене сяюче обличчя. Краї уламків продовжують лінію щелепи, перетворюючи звичний вищир скелетованого черепа на зловісну посмішку.

— ...або вже бий напевно, або почекай слушнішого моменту.

— Вибач, я... Я не хотіла!

Ненавиджу цей жалібний тон, але ситуації він відповідає, як жоден інший.

— Точніше... — з гіркотою додаю я, — у тому й річ, що я хотіла. Але це було не моє бажання. Розумієш?

Тяжке мовчання на добрий десяток секунд, а потім єдине слово, вимовлене з такою інтонацією, що її холодність могла посперечатися з відчуттями від енергії, отриманої від Суртаза.

— Поясни.

Я шипляче зітхаю і сідаю на ліжку.

— Бліда Матір... Вона якось непомітно проникла до моєї свідомості. Спочатку мені просто стало легко і радісно, ніби я ожила, тільки... Відчуття від цього були ще кращими, ніж за життя.

Скрушно похитавши головою, я додаю.

— Я не чекала цього... Не змогла чинити опір. Решта — вже наслідки. Тому я все ж винна, що ось так тебе...

Альд мовчить, і я не знаю, що ще сказати. Колишній підселенець виглядає настільки втомленим і похмурим, наскільки таким взагалі може виглядати скелет, який складається з уламків кісток та світла і загорнутий в чорну мантію без будь-яких прикрас і навіть пояса. Коли мовчання стає майже нестерпним, Альд зітхає і нарешті відповідає.

— Насправді ти не винна... — похмуро заявляє він. — Можна сказати, що Суртаз чекав на це і навіть майже був упевненим, що саме так і вийде.

Я не вірю своїм чарам слуху.

— І що це значить?

Мабуть, подив у моєму голосі здається Альдові кумедним — він видає здавлений смішок.

— Твоя одержимість Блідою Матір'ю була частково спланованим розміном. Суртаз здогадувався, що ця потвора якимось чином вміє контролювати оточуючих. Як і про те, що покірні її волі якось підключаються до неї, як до джерела енергії. 

Я розгублено клацаю щелепою. Думка про те, що нещодавні події були сплановані з самого початку — не важливо, повністю або частково — ніяк не бажає укладатися в моїй голові. В ній раптом стає занадто тісно від питань.

— Що означає розмін? — взявши перший-ліпший, я одразу ставлю його Альдові.

— Те й означає. Поки ти відволікаєш Бліду Матір, я її вбиваю.