Глава 19. Рідкісний талант

Я розгублено клацаю щелепою.

Чудовий вибір: мій власний спокій чи загальне благо… Точніше, хоча б надія на нього — якщо вдасться відновити роботу порталів, то оборонятися має стати легше. От тільки що би я не обрала — все криво виходить. Допоможу повернути Альда — Конгломерат напевно буде незадоволений, а це загрожує Суртаз знає якими наслідками. Погоджуся допомогти з порталами і... на одного могутнього ліча стане менше, а я коритиму себе за це протягом всього залишку власного посмертя.

— У мене є час, щоб подумати?

Суртаз вже біля дверей, що ведуть до передпокою. Зупиняється.

— Ні. Якщо відновлення порталів і може зачекати, то час Альдауара майже вичерпаний. Далі розпочнуться проблеми.

— Які?

— Поки що невідомо. Але якщо ти вирішиш допомогти Конгломерату — у мене з'явиться можливість поспостерігати та дізнатися напевно.

От тепер мені стає по-справжньому моторошно. Тобто, якщо я не допоможу Суртазу, він спокійно стежитиме за тим, як його учень... Вмирає? Втрачає розум? Чи що з ним може статися?

Такої долі для Альда я точно не хочу. Ще й через мене. Хоч мої дії й можна списати на вплив Блідої Матері, щоб отримати при цьому цілком правдоподібне виправдання для оточуючих, але... Виправдатися перед собою не вийде. А знаючи себе — далі буде гірше. Якщо ж Суртаз ще й вирішить поділитися зі мною своїми спостереженнями за станом Альда...

Перший Некромант уже в передпокої. Я чую клацання вхідних дверей і кидаюся слідом.

Начхати, чим там буде незадоволений Конгломерат. До цього поралися без мене — і зараз переживуть. А не переживуть — Альд із Суртазом щось придумають. Або просто упокоїмося всі разом, і тоді мене взагалі нічого не хвилюватиме.

Я наздоганяю Першого Некроманта вже на вулиці. Порівнявшись із вчителем, що неквапливо крокує по посипаній піском доріжці, швидко кажу:

— Я хочу допомогти Альдові.

Ледве помітний кивок стає мені відповіддю. Суртаз продовжує розмірено крокувати доріжкою, я лечу поруч і тільки тепер помічаю, що сад перед маєтком роду Суар змінився. Частина дерев – ближче до будинку – виглядає живою та здоровою. На темних гілках ось-ось розпустяться набряклі бруньки. Але що далі ми відходимо від маєтку, тим частіше трапляються свіжі сліди на корі — ніби хтось спеціально різав стовбури чимось дуже довгим і гострим.

— Тут був бій? — виривається в мене, перш ніж я встигаю подумати про те, що це може бути взагалі підготовкою до вирубки, наприклад.

— Не лише тут. Тиждень тому група блідих з'явилася на околиці столиці. Наскільки я розумію, тобі та Альдауарові пощастило з нею розминутися на шляху до кордону.

Тиждень тому? Це стільки я провалялася? Втім, це запитання я вирішила не ставити, тому що відповідь очевидна. А виглядати повною дурепою в очах Суртаза мені якось не хочеться.

— Доволі цікавий новий вид, — продовжує він. — Пересуваються стрибками, на передніх кінцівках — кістяні леза.

— Ми зустріли їх на околиці, — тихо говорю я. — Не встигли вбити всіх, декілька втекли.

— Декілька? — у голосі Першого Некроманта чується щось схоже на легке здивування. — Як мені пізніше повідомили, їх було не менше п'ятдесяти.

Картина того, як ці стрибучі тварюки нападають на мешканців околиць, яскраво постає в моїй уяві. Холод у грудях віддає терпкою гіркотою безсилля.

— Багато загиблих?

— Ні, наскільки мені відомо. Менше десятка людей. Вартові швидко зорієнтувалися, і їм на допомогу прийшли місцеві лічі.

Так, Альд же попередив варту. А вони про це Суртазу, виходить, не сказали. Хоча куди ймовірніше, що колишній підселенець просто не назвався. Або інший варіант — Перший Некромант вирішив провести перевірку... на що-небудь.

— Ну, хоч так, — зітхаю я, щоб хоч щось відповісти. Але мої думки вже крутяться навколо цілого тижня моєї бездіяльності. Так довго. Щоразу все довше і довше. — Скажіть, якщо в Альда так мало часу, то чому мене не... розбудили раніше?

— Я був зайнятий.

Що ж, логічно. Розпитувати – чим саме – я не ризикую. Та й не моя справа. Мені все ще хочеться вірити, що Альд потрібен Першому Некроманту, і без вагомих причин той не відкладатиме порятунок свого учня.

Ми вивертаємо на широку вулицю — таку ж порожню, якою я її запам'ятала за останнім разом. Тільки Суртаз чомусь раптом зупиняється. Я зависаю в повітрі поряд із ним. Перший Некромант повільно повертає вкриту каптуром і увінчану короною голову спочатку в один бік, потім в інший.

Це виглядає так, ніби він перевіряє, чи є хтось поблизу. Крізь прорізи кістяної маски все ще видно м'яке сяяння вогників в очницях. І я помічаю, що очниці черепа-навершя теж починають світитися.

— Щось не?..

Я не встигаю договорити: пазуристі пальці Суртаза раптом змикаються на моєму передпліччі. Руку обпалює холодом, а слабкість, що вже начебто відступила, знову охоплює мене. Похмурий весняний день раптово темніє, обриси дороги, дерев і будинків розпливаються, поки не стають химерними плямами сірого на сірому, а згодом і зовсім розчиняються в темряві. Короткочасне відчуття падіння і...

Ми опиняємось у якомусь приміщенні.

Це все, що я можу зрозуміти – після такого несподіваного переміщення мої чари зору явно не поспішають стабілізуватись. Але коли Суртаз прибирає руку, стає значно легше. Обриси навколишніх предметів стають трохи чіткішими. Кімната мені не знайома, але світлі стіни та рунічні написи на них дають підказку, де ми знаходимося.

Будинок Суртаза.

А потім приходить і здогад щодо самої кімнати — довгої та вузької, без вікон, з єдиними дверима. Зважаючи на те, що більшу частину приміщень на першому поверсі я вже бачила — і жодного, навіть дуже схожого, серед них немає… Найімовірніше, ми знаходимося нагорі.

Чари зору повністю відновлюються.