Глава 18. Безсмертна заступниця

Важко тримати себе в руках, коли ти — лише купка кісток. Винна мало не в найгіршому зі злочинів купка, оповита пітьмою магічного безсилля, але все ще чомусь утримувана у свідомості. 

Я не змогла розчинитися в бажаній непритомності перевантаження. Але й зібратися теж не виходило.

Дивне відчуття – ні там, ні тут. Покарання від Суртаза?

Це здається мені цілком ймовірним та правдоподібним. Тим паче, що через деякий час я помічаю тоненький струмок енергії, який підживлює мене і не дозволяє моїй душі впасти в сплячку.

Прикро.

Кістки Суртаза, хоч би я не вбила Альда. І хоча я розумію, що такий результат малоймовірний, адже для цього потрібне, щонайменше, ще й заклинання упокою... Але ця, на перший погляд, розумна думка одразу змінюється спогадом про розповідь самого Альда. Про те, що ліча можна вбити й без упокою — якщо серйозно пошкодити його тіло та позбавити можливості поповнювати сили. З огляду на те, що колишній підселенець сам казав, що у нього після відновлення кісток проблеми з енергією…

Жаль та жах від скоєного охоплює мене з новою силою та затягує у вир провини та небажання вірити в те, що сталося. Ну як же я так сподобилась, га?.. Так довго примудрялася чинити опір підселенцю у власній голові, а тут радісно та без вагань помчала служити блідій потворі.

Так, Шизо, саме час зайнятися моральним самокатуванням... Здається, якось так казав Альд?

Хоч би він вижив... От тільки й у цьому випадку на мене не чекає нічого хорошого. Варто отямитися — і колишній підселенець мене по кісточках розбере, живцем з'їсть і не поперхнеться. І матиме рацію. Адже, як довести йому, що у всьому винні чари Блідої Матері, а не мої власні потаємні бажання, на яких зіграла ця тварюка? 

От і думай тепер, що гірше.

Ці думки настирливими мухами в'ються в моєму розумі, не даючи спокою і повільно зводячи з розуму. Тому я не одразу помічаю, що пітьма навколо мене потроху відступає. Неквапливо, я навіть сказала б — глузливо повільно.

Ну все, Шизо, готуйся. Буде непогано, якщо тебе швидко упокоять, та й годі. Вважатимеш, що легко відбулася. От тільки в такий кінець якось не віриться.

Коли крізь пітьму проступають обриси знайомої кімнати — я навіть не дивуюся. Все та ж спальня, де мені вже доводилося бувати як гості, ув'язненій і... Як би це обізвати... Упокійниці, еге ж. Перший і останній варіант зараз малоймовірний, тож...

За кілька хвилин я збираю докупи всі кістки — вони дбайливо розкладені в правильному порядку прямо на покривалі. А коли сідаю та оглядаюсь, то розумію, що мої очікування не справдились — магічної клітки навколо ліжка немає. Ні на підлозі, ні на стелі не видно жодних знаків.

Дивно і якось... Розчаровує, чи що. Мене вважають настільки слабкою та безпорадною, що вирішили навіть не замикати? Чи просто знають, що я все одно нікуди не подінусь?

Хоча... Можливо, чари на стінах?

Десяток хвилин уважного вивчення навколишнього простору не показує нічого примітного. Лише легкі чари на дверях — звичайна формальність, простий магічний замок, який я колись так і не сподобилася поставити самотужки.

Хоча… Може, замок таки не простий? Хто знає, раптом під примітивними чарами щось приховано? Як було з тією ж скринькою з кинджалом... і багато чим ще.

Згадавши про подарунок, я шукаю поглядом піхви, які не помітила під час збирання свого тіла у цілісну конструкцію. У кімнаті їх очікувано немає, як і кинджала. Тільки моя мантія висить на спинці стільця, а поверх неї — акуратно складений удвічі плетений пояс. Поясної торби також немає.

Гаразд, Шизо, треба щось робити.

Тікати? Кинувши погляд на вікно, я розумію, що просто не зможу цього зробити. І не тому, що воно зачароване. Навіть якщо й так, то заклинання мені не знайоме, тож його присутності я не бачу. Можна перевірити, звісно...

Угамувавши тривожне тремтіння, я обережно здіймаюся в повітря і зависаю в сумнівах. І відразу опускаюся назад на ліжко, не відриваючи погляду від вікна. По той бік — похмурий день... Чи ранок... Чи вечір?

Повернутися на місце мене змушує думка: може, варто помедитувати, щоб накопичити сили, якщо є така можливість? Хто знає, що буде далі... Якщо Суртаз у покарання відправить мене на передову, як вчинив із Радою Давніх — хотілося б перед героїчною загибеллю принести хоч якусь...

Я подумки осікаюся.

Зрадницю. На передову. От тільки мене там і бракує, еге ж. Імовірніше, що я знадоблюся йому, як джерело інформації про Бліду Матір та як щось… піддослідне.

У мене виривається здавлений шиплячий смішок, що майже одразу переходить у нервовий, а потім — і геть у заливистий сміх... Невеселий, щоправда, але приводу для веселощів начебто й не передбачається.

З боку дверей лунає тихе рипіння, і я запізно помічаю, що чари на них вже зняті. Невже за ними справді нічого не ховалося?

Схоже на те. Тому що у дверях, притулившись до одвірка, вже стоїть Меб. Його обличчя непроникне, лише в очах — якийсь дивний вираз, який одразу навіть не вдається розпізнати. Начебто просто вивчає, але при цьому у погляді є ще щось таке...

Я відчуваю, як холодіє нутро. Ваан. Ми так і не поговорили про нього перед відбуттям. І якщо Меб вирішив обговорити те, що сталося з його другом, то вибрав для цього найслушніший момент. Я й так, вважай, смертниця, втрачати вже нема чого.

Приблизно з хвилину ми мовчки дивимось одне на одного.

— Нарешті прийшла до тями... — Меб порушує мовчання першим. Говорить рівно, байдуже, без емоцій — проста констатація факту.

— Так, — ніяково відповідаю я. Мені ж — навпаки, подолати емоції дуже складно. І тому моя відповідь звучить до огидного жалібно. Приречено.

Зберися, Шизо. Має ж залишитися в тобі хоч якась гордість?

— Мені дуже прикро, що так сталося з Вааном... — невпевнено починаю я і замовкаю, бо не знаю, що ще можна сказати.

Меб відводить погляд, повільно опускає повіки.

— Мені теж, — нарешті відповідає він. — Але це вже нічого не змінить.